Знов плакуча верба
розпускає салатові коси,
Огортає і пестить
мене своїм ніжним пасмом,
А холодна весна
не пускає нас бігати босим,
Бо холодні дощі
тарабанять зрання за вікном.
Нетерплячі квітки
випинаються вгору із ґрунту,
Починає ясніть
від зими потьмяніла трава,
Нас автобус везе
до незвідано нового пункту,
Має назву він час
і від нього важка голова.
Я неначе завмер –
подорожній, що змерз на зупинці,
Час мене обмина,
та не можу себе обдурить,
Бо той час, що я тут,
хоч він навіть і рівний хвилинці,
У роки перейде,
як наступить незвідана мить.
За хвилинку ось цю,
я триматиму відповідь зрання,
І не знаю коли
й що казатиму я без пуття,
І забута вина
переміряна буде остання,
Покарання прийде,
як за повне й велике життя.
