Я завжди вважала себе розумною. Мало того, я вважала себе набагато розумнішою від багатьох своїх однокласниць. Це вони бігали на побачення та обливали подушки слізьми, а я вчилась. З золотою медаллю закінчила школу, поїхала до Москви, поступила на економічний факультет і в цьому році закінчила його з червоним дипломом. Приїхала додому показати його мамі і захворіла. 
 Зранку мене нудило, паморочилось в голові. Завжди впевнена в собі й весела, ледве човгала по кімнаті, сльози лились з очей, лились й лились. 
- Депресія, Ви перетомились, захищаючи диплом, співчутливо промовила терапевт, протягуючи мені рецепт з виписаними вітамінами. 
- Відпочиньте, розвійтесь, покупайтесь в Тетереві, пограйте у волейбол в гідропарку, де й минеться. 
 Купалась, грала. Не минулось. Зранку нудило, паморочилось в голові, сльози лились самі собою. 
- Ти вагітна, моя подруга Наталя співчутливо хитала головою. Пішла до лікаря. Діагноз не підтвердився. 
- У тебе хвора печінка. Пішла до лікаря, пройшла всі обстеження. Здорова, хоч в космос посилай. 
- У тебе невроз. Пішла до лікаря. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова. 
Сьогодні у тролейбусі втратила свідомість. Добросердні бабусі відпоїли водою, відгодували валідолом, привели додому. 
 Пішла до кардіолога. Пройшла всі обстеження. Висновок один – здорова. 
 За два місяці обійшла всіх лікарів, бо не могла змиритись з собою такою млявою та слізливою. Допомогли? Ага, допомогли! Направили до психіатра й діагноз поставили: параноїдальна шизофренія. Мовляв я геть зовсім здорова, а хворобу придумує моя хвора уява. 
 Другий місяць лежу в психушці. Зранку нудить, паморочиться у голові і сльози ллються самі собою. 
 А як їм не литись? Мій коханий, моє ясне сонечко зайшло за обрій, дізнавшись про мій діагноз. Ну хіба нормальна людина буде жити з психом? Я його розумію. Сама живу з хворими людьми. Одна весь час сміється, друга озирається й тремтить від страху, в кожному вбачаючи вбивцю. Третя чує голоси, що наказують їй повіситись. 
 Ну чому я? Чому саме до мене причепилась така хвороба? Краще б я захворіла на рак, ніж з*їхати з глузду. А таки з*їзджаю. Сьогодні вранці відчула як ніби щось проповзло у мене в животі. Дивне таке відчуття – ніби щось ворухнулось. Все, чутливі галюцинації! 
 Господи, навіть думати не дають у цій лікарні, то пігулок напхають до рота і спиш цілими днями, то кличуть знову до лікаря. А зараз ще й на гінекологічний огляд всіх женуть. 
- На що скаржимось, - буденно, не дивлячись на мене, питає лікар. 
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - автоматично відповідаю йому. 
 Записавши, що останні місячні були дві неділі тому, лікар дивиться мене на медичному кріслі. 
 Матюкається та покинувши мене в кріслі, вибігає з кабінету.
    Якби я була нормальною, хіба б він так зо мною поводився? Ковтаючи сльози, злажу з крісла, вдягаюсь. 
 До кабінету заходять зав відділенням з гінекологом та моїм палатним лікарем та в котрий раз питають мене на що я скаржусь. 
- Нудота, запаморочення в голові, слізливість, - відповідаю і сльози ллються та й ллються з моїх очей. 
- Ви не хвилюйтесь, Вам не можна, - гінеколог обіймає мене за плечі, - Ви на п*ятому місяці вагітності.																											
														ID: 
															350163
														
														 
														
														
																													Рубрика: Проза
															 
																																										дата надходження: 13.07.2012 21:16:12														 
														© дата внесення змiн: 13.07.2012 21:16:12														 
																													автор: Раїса Кириченко
																											 
																										
																										
																								
												
												
													 Вкажіть причину вашої скарги
													
												
												
												
												
																							 |