В її книжковій шафі, на верхній полиці жив чарівник – маленькій кумедний дідок у синій шубці із золотими зірками і такі ж шапочці. Він облюбував собі місце у шпарині між книгами про добрих піратів і казками Андерсена. Хазяйка шафи уже давно не брала до рук ці книги, хоча й могла дотягнутися до них.
Цю дівчинку звали Марина. Вона взагалі не любила читати. Єдиною улюбленою її книгою був грубезний записник без ліній. Його спеціально купила дівчинці бабуся, бо думала, що та малюватиме у ньому, як в альбомі. Але Марина не уміла малювати. Тим не менше, кожного ранку у записнику з’являвся новий цікавий малюнок. Дівчинка просиналася рано і, не встигнувши ще як слід розплющити оченята, бігла до шафи. То дідусь-чарівник малював їй своєю магічною паличкою різні історії. А ще часто маленький бешкетник вилазив уночі із шафи і розкидав по кімнаті іграшки, аби Марині на наступний день було чим зайнятися.
Одного разу бабуся прибирала в кімнаті Марини і випадково винесла сплячого чарівничка із хати разом із сміттям… Куди він подівся – невідомо. Але він більше не малював Марині малюнки і тому їй прийшлось самій продовжувати казкову історію. Малюнки спочатку виходили недолугі, смішні, але з часом дівчинка зрозуміла, що може малювати не гірше за свого учителя!
Коли вона виросла, то малювала справжні картини. Люди купували їх і у неї з’явилися гроші, але Марину це не дуже тішило. Адже понад усе вона хотіла повернути додому свого чарівника, якого вона ніколи не бачила, але вірила, що він існує!
Вона малювала йому картини, але він їх не бачив. І покликати його теж не могла.
Дівчинка від народження була німою…
Мило!.. 
Мабуть кожен з нас в дитинстві мріяв про такого таємничого друга-чарівника. 
