Ти більше не шукай мене, мій друже,
На сторінках забутого роману.
Я – тінь, що відбивається в калюжі
Твоїх болючих сумнівів. Я – рана
На спаленому сонцем тілі неба.
Із мене виростають протиріччя –
В пустелі каяття колючі стебла,
І ніжність розпинають на узбіччі…
Мій голос розсипається із тріском
Мільйонами німих замерзлих птахів.
Свідомість обривається так різко
І падає душа у вічність прахом…
Я – марево у сонному полоні
Нездійснених бажань. Я – задзеркалля,
Що поглинає у сліпі безодні
Твій погляд над розпеченим проваллям.
Дякую! Останнім часом розумію, що 4 катрени - це мене забагато 
