Не подавай мені пусті надії,
Не клич у небуття пожовклих снів,
Я спогади залишу в сніговії,
Ти осені здолати не зумів…
Залиш мене тепер, в снігах і кризі,
Коли весна душі тривожно спить.
Коли ж розтануть в небі хмари сизі,
Душа побачить новизни блакить,
І просвітліє, та уже без тебе…
І буйно зацвітуть чужі луги,
Заллє мою журбу весняний щебет,
І серце затріпоче від жаги.
Не повертай мене назад у осінь,
Ні часу не вернути, ані мрій…
Бліді вони були і безголосі…
Скінчився сон. І він уже не мій…
Вони такі, вони все вміють:
Наобіцяють, вкрадуть мрії,
Залишать плакать в самоті.
Та ми ж далеко вже не ті.
Нас літо дечому навчило,
Нас осінь встріла й не пішла...
В серці вогнем палахкотіла,
І свою мудрість віддала.
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Гарний вірш-відповідь! Ви маєте рацію, усе щ оне відбувається з нами - це насамперед ДОСВІД