Коли нас почали вбивати,
Страху смерті не було,
Я перестав хвилини рахувати,
Так наче випив молоде вино.
Я був готовий, я мав спокій,
Й було мені лиш трохи зимно.
Тоді ми всі стояли в ямі... неглибокій...
І... виглядало все це дивно,
Як ми стояли в формі вогкій,
Навколо вітер, дощ, а в нас команда : "Смирно!"
"Ну что гатовы?" - запитався наш палач єхидно.
А ми? А ми були готові і палкі,
У ямі буть убитими злочинно.
Роздався постріл, кров почала литись по багні.
Спочатку перший, потім другий брат упав.
їх очі... Вони були - відкриті й мовчазні...
Так я дивився... та стояв,
Під гул і мати солдатні.
Аж тут. Почув... Відчув я повно,
Спочатку постріл, потім біль.
І якось стало дуже млосно,
А потім чорно-чорно-чорно...
Я впав, так наче в голову ударив хміль.
Я важко дихав... Я - вмирав...
Та незважаючи на кров, багно і біль,
Я все ж підвівся й на весь голос заволав :
"Україно!!! Я!.. відвоював..."
