Виплески хвиль — отто є зойкіти снів,
Де риби плачуть кольором розмитим,
А небо, вишите із синіх димів,
Танцює з сонцем, що на дні зашите.
Кораблі, примари немов забуті ,
Линуть проз скло, де час розбився в друзки.
І чайки ширяють, як циферблати,
Відлічуючи миті дивні, прузькі.
Дельфіни з крилами, гейби думки летять
Над обрієм, що згорнутий спіраллю.
А водорості — це тіні, що шепотять
Про підспідки, затаєні в печалі.
І місячко, відсвінуле у прозиралі води,
Неначе Бозі зір, зоглядає на нас.
А ми все стоїмо, розчинені у цій ліпоті,
Про реальність задавнивши, про всякий час.*
*Одна з моїх спроб вірша в сюрреалістичному стилі.