Мої сонні думки перервав радісний вигук: " Йдемо на прогулянку!"
Я швидко збираюсь та вже з нетерпінням чекаю біля дверей. О, як же я люблю той час, коли маю можливість вибігти на вулицю, аби подихати свіжим повітрям, пострибати по засніженим доріжкам, зануритися по самі вуха в цупкенький килим із наметених кучугур снігу та розвідати сліди на своєму шляху.
О, цей мені уже знайомий і цей, і цей, і цей... А цей зовсім чужий (нюхаю). Цікаво, хто б міг залишити його? Такий смачний! Здається ще зовсім свіжий, бо дуже чітко відчуваю цей незнайомий запах. О, аж цікаво стало, побіжу за ним!
Повз мене пробігають мої знайомі. Зупиняюсь. Вітаюсь. Це справжній ритуал, який приносить купу задоволення. А ще це про довіру та, в разі потреби, про нові знайомства. Інколи спостерігаю, як вітаються двоногі – дивуюсь. Хоча, за цей час, що ми живемо разом, я вже встиг звикнути до їх поведінки, тому інколи, навіть і не звертаю уваги на безліч речей.
Біжу далі. Давно я не пам’ятаю навколо стільки людей, як сьогодні. Всі кудись біжать, але такі усміхнені. Чудакуваті такі! А кругом все сяє вогниками, з усюди чутно звуки музики та сигнали автівок, які невгомонно мчать повз нас. Та ще й сипле мені на носа і язика мокрий пух! Лоскотно та мокро! Весело так! Стрибаю! Перебираю лапами по білому пуху та радісно вигукую своїй людині, як же тільки хороше мені!
А як-же пахне у повітрі, хоч бери та просто їж його! Але не можу, бо мене все тягне уперед моя людина іти далі.
Дякую Вам за теплий коментар. Читайте, будь ласка, із задоволенням. 🏵️🌼
