Зимові дні… перший, лапатий сніг, що випав напередодні, від потепління, поступово зникає. Деінде по алеях, дорогах, в невеликих калюжах, плавають шматки чорно-рудого листя. Сьогоднішній день нагадує пізню осінь, все піднебесся в шовковій вуалі. Крізь неї, ледь-ледь пробивається образ сонця. А золоті промені тоненькі й короткі настільки, мов голочки, які довкола сонця створили сяючий круг.
Вадим, вийшовши з під’їзду свого будинку, зазирнув на небо, посміхається й про себе ,
- Така краса і так незвично тихо, благодать.
Звичним рухом руки, виправивши на шиї шарф, пригладив русявого чуба, поспішає до зупинки автобуса.
Він більше десяти місяців знаходився в гарячих точках війни, від рашистської навали захищав Україну. Скільки жахіття довелося побачити, витримати і пережити під містами Вугледар, Бахмут.
Нині ж, на п’ять днів має відпустку, а згодом на потяг по призначенню, в Миколаївський округ.
Провівши два дні вдома з батьками й меншою, на десять років сестрою, вирішив навідатись до бабусі. Її строгість і безмежна любов, виховала в ньому мужність, чесність, повагу. Із самого малку й до одинадцятого класу, він майже постійно був поруч з нею.
Бабуся для сім’ї, як швидка допомога, коли в сина й невістки завал на роботі, чи хтось захворіє. З часом, він не хотів йти додому, бо вже народилася сестра, яка не давала спокійно виспатися. А вже старшим, тод ля бабусі права рука. В квартирі прибрати, за продуктами в магазин сходити та оплатити комунальні платіжки. Після навчання в технікумі, служба в армії. Тепер, йому випала доля присвятити час, прийняти участь у війні за Незалежність країни, вигнати ворогів з рідної української землі.
Хоч по телефону і спілкувався з бабусею, але ж дуже хотів побачити її світлі, добрі очі, усмішку, ніжний погляд. І, як завжди почути від неї приємні слова підтримки,
- Молодець онуку, молодець. Хай Бог тобі допомагає.
Якби років п’ять назад, можливо вона б і сама до них приїхала. Але нині жаліється на болі в ногах, що ледь- ледь пересувається по квартирі. Тепер нею опікуються батьки й сестра та він сподівається, після повернення, ніколи її не покине. Колись йому так була потрібна її підтримка, тепер він серцем відчуває, що їй має стати опорою.
Раптовий телефонний дзвінок примусив зупинитися.
- Алло, бабусю, я вже йду на зупинку автобуса. Може тобі потрібно якісь ліки купити?
- Та ні, хлопчику, в мене все є.
- Ну добре! Через хвилин сорок, я буду.
Відразу зиркнув у телефон на повідомлення. В ньому й досі не видалене повідомлення від Юлі. Він його мабуть буде пам’ятати все життя. Вони дружили два роки і в планах мріяли про весілля. Але війна перекреслила всі мрії й сподівання. Коли вона повідомила, що їх сім’я виїжджає до Німеччини, то ніби під ногами провалилася земля. Скільки розмов, умовлянь, але все марно. Йому ніколи й на мить не приходила в голову думка, що у важкий час для країни, можна кудись поїхати. І чого, адже ми далеко від Сходу. Дякувати Богу, тут спокійно, лише інколи лунають сирени. Його доводи не зупинили її. Зрозумів, вона його не кохає. Буквально через два місяці отримав СМС;
« Вадиме, якщо кохаєш, приїдеш. Я влаштувалася на роботу, в Україну не повернуся.»
Тільки тепер, пройшовши шлях під пострілами, він зрозумів, для неї це була, як гра в шахи. Виграти, значить отримати гарного чоловіка та й іще з квартирою. Поневолі згадує, як вона цікавилася про стосунки з бабусею. І часто запитувала на кого вона перепише квартиру, на сестру чи на нього.
Те, що сталося, можливо й на краще, у бліндажі не раз роздумував. Згадує бабусині слова,
- Все, що трапляється, значить так треба, інколи нами керує доля. Напевно, коли б такі слова були сказані коли навчався в школі, в дев’ятому-десятому класі, тоді б сміявся. Але ж нині, вже можна сказати, трохи пройшов школу життя, повністю згоден з нею.
По дорозі до зупинки автобуса, в магазині придбав дещо з продуктів й невеликий торт. Без торта до бабусі він ніколи не йде знає, що більше любить «Празький». Через кілька місяців розлуки і приїхати без торта, ні, це не про нього.
Біля зупинки автобуса людно. Мигнула мить невдоволення, ой, чи впхаюся в цей, що приїде, а наступний, аж через двадцять хвилин.
Люди вереницею стояли один за одним. Тільки підійшов, за ним відразу стала дівчина, запитала,
- Ви останній?
У відповідь, на згоду кивнув головою. Та її дзвінкий, веселий голос, чомусь привернув увагу, повернувся до неї.
Що перше йому кинулося в очі, це по тендітних плечах розсипане світло-русяве волосся. Бежевий колір куртки і біленький каптур, дуже пасував до її зелено-блакитних очей. На якусь мить задивився, хотів пригадати, на яку принцесу вона схожа? В якому мультику, бачив подібне личко. Враз, його хтось несподіваного штовхнув, чоловічий голос попередив,
- Автобус їде, не лови ґави, бо із-за тебе не поїдемо.
Добре, що автобус приїхав напівпорожній, люди спокійно проходили по салону. Вже при відправленні автобуса, люди прибігали й наполягаючи пхались у салон, благали, щоб іще трохи посунутися.
Ото людей! Ніби кильки в банці, як колись, ще в дитинстві. Чомусь це спало на думку. Тепер килька в банках плаває, ніби у водоймищі. Від думок, аж посміхнувся.
Проходячи по салону, вперед себе пропустив дівчину. Перед нею, де й взялася, доволі повна жінка, років п’ятдесяти. На грудях тримає пакет, грубим голосом попередила,
- Пробачте, в мене тут яйця, прошу не штовхайся.
Воно би все й нічого, але дівчина невеликого зросту, при найменшому зайвому рухові, пакет ледь не падав їй на обличчя. Вона була змушена розвернутися, тепер, ці чаруючі очі інколи дивилися на нього. Дівчина притисла до себе напівпустий пакет, з сірими папками. Її так затиснули, що вона не в змозі була дотягнутися до будь чого, щоб триматися. Звичайно така поїздка не викликала задоволення, але треба змиритися, вже іншого виходу не було. Перед поїздкою роздумував, можна й на таксі добратися, але ж так хотілося трохи пройтися, проїхати старим, знайомим маршрутом.
Вадим, у руці тримає пакет з гостинцями і цією ж рукою тримається за верхній поручень автобуса. При зупинці і відправленні автобуса, він другою рукою намагався загородити дівчину від поштовхів.
Через пару зупинок, щоки дівчини почервоніли. О, яка ж гарна, помітив, цікаво, на якій зупинці вона зійде? Думка, як оса, хоч невдовзі й відчалюю на службу, але якщо познайомлюся, це ж не вважатиметься гріхом. Скільки їй років? Напевно двадцять, а може заміжня? Та ні обручки немає. А хай там, чому й не ризикнути?
Тільки на передостанній зупинці, з автобуса вийшло багато пасажирів. Він помітив, що вона пройшла вперед до виходу, але не вийшла.
І чого це я на неї вирячився, подумав.Саме в той момент коли помітив, вона поглядом буквально просвердлювала його. Їх погляди зустрілися, на її обличчі з’явилася мила усмішка.
Чи це мені ввижається, подумав і несподівано кліпнув очима. Чи це насправді відбувається? Та дівчина вже опустила голову, повернулася в сторону водія. Цікаві обставини, помітив про себе.Чи й справді познайомитися? Але ж в мене всього три дні й шукай вітра в полі. А можливо все ж варто?
Нарешті остання зупинка. Дівчина поспіхом, жваво стукаючи підборами чобітків по східцях, першою покинула автобус. Він не намагався її переслідувати, але ним керувала цікавість, в якому ж напрямку вона піде?
Зійшовши з автобуса, дивився по всій окрузі, тепер зрозуміло, чому так багато людей, нарешті побудували два дев’ятиповерхові будинки. На деяких балконах висять речі, білизна. Комусь таки пощастило, поспішив до п’ятиповерхівки.
Чекай, а де ж поділась дівчина? Ото роззявляка, загубив?
В метрах тридцяти від себе, попереду, побачив її. На душі відразу потепліло. Ти ба, часом не в той будинок йде, що і я. Цікаво, до кого це сонечко приїхало? Я ж тут наче всіх знаю.
Раптовий дзвінок, змусив відволіктися від думок.
На зв’язку бабуся,
- То ти вже скоро, чому забарився, нічого не купуй, в мене все є.
- Я майже під будинком, за п’ять хвилин буду в тебе.
Почувши, що онук підходить до будинку, Софія Іванівна, на плечі накинула пухову хустку, вийшла на балкон. Здаля, по алеї побачила Олю, сусідську дівчину, за нею, швидко йшов онук. Їй здалося, що він її догнав.
- І коли це він з нею познайомився,- сказала голосно і відхилилась назад, ніби заховалася. Все ж спостерігала, що буде далі. Та все виявилося марно, онук її не догнав. Старенька трохи розчарувалася та згодом, подумки себе заспокоїла, то я вже собі придумала.
Повернулася в кімнату, намірилася до вхідних дверей. Все ще в пуховій хустці, під дверима двигнула плечима, посміхнулася, хай я послухаю, чи будуть спілкуватися чи ні. Мабуть треба трохи почекати. За мить блиск у очах, про себе тихо,
- Ой бабо, не пхай носа до чужого проса, але ж так цікаво, що там коїться.
Тим часом, Вадим прискорив ходу. Оце так-так, подивіться, йому хотілося сказати вголос, вона навіть у це й же під’їзд зайшла. Широкими кроками, поспішив за нею, хоче побачити в якій же квартирі вона мешкає.
Дівчина почула кроки, зупинилася на площадці між другим і третім поверхом. Він саме розвернувся йти слідом за нею. Та її сполоханий, зацікавлений погляд, змусив його зупинитися,
- Та ти не бійся, я на четвертий поверх йду.
- На четвертий? - здивовано запитала вона, відійшла в сторону й продовжила, - То проходьте.
Вона стояла навпроти вікна, на фоні світла її волосся, злегка відбивається золотим відтінком. На якісь секунди хлопець закляк на місці. -Ти диви, вона ж як образ сонця.
- То йдіть, бачу ви поспішаєте.
- Ой та що ти прямо на ви, хіба я на дядька схожий. Не дивись, що я трохи засмаглий, був на кордоні, а там війна, думаю ти знаєш. Це на кілька днів у відпустку приїхав, зараз йду в гості до бабусі. Може ми познайомимося?
- Та я з першими, хто потрапив на очі не знайомлюся.
- Бачу ти гордячка.
Її обличчя миттєво почервоніло,
- Я б так не сказала, просто собі ціну знаю, тому з обережністю ставлюся до незнайомих людей. Хочеш на ти? Гаразд, хай буде так! Ти йди, нехай я побачу до кого це ти йдеш у гості, тут бабусі майже в кожній квартирі.
Софія Іванівна чомусь хвилювалася, прислухається, що коїться за дверима. Чула якийсь гул та окремі склади » ти, ба «- її це дратує. За кілька секунд терпець увірвався. Це скільки часу треба, щоб піднятися на четвертий поверх. А може вони вже там цілуються, от халепа, отак відразу? Нарешті вона почула за дверми шарудіння. Вже придивляєтьсяся у вічко вхідних дверей, Оля ключем відкривала замок квартири і весь час озирається. Тут жінка не витримала, відчинила двері,
- О! Олю, добрий день, а я онука, Вадимчика чекаю.
Він вже стояв на площадці між третім і четвертим поверхом,
- Я тут бабусю, вибач трохи затримався.
- Олічко зайди до нас на чай, я познайомлю тебе з моїм героєм.
Дівчина зашарілася,
- Та мені незручно.
Старенька обурливо,
-І що тут такого незручного? По - сусідству не можна відказувати.
Дівчина скоса позирнула на нього,
- Ну хіба познайомитися з вашим героєм. Гаразд, зараз зателефоную мамі і через хвилину-другу прийду.
Оля не гаяла часу, а він нічого та й видно не нахаба. Чому й не познайомитися? Хіба в доброї бабусі може бути непорядний онук. Але в житті всяке буває,тут же думку змінила. думку. Каже на війні був, сміливий, адже туди не кожен піде. То добре, що не має заячої вади.
Одягнувши светр рожевого кольору, крутилася біля дзеркала, на плечах поправляє волосся, на обличчі усмішка,
- Ну що ж, побачимо, що за онук.
На ходу, зі столу підхопила коробку мармеладу, за мить закривала двері на ключ.
Вадим біля дверей вже на неї чекає,
-У нас вже стіл накритий. Чуєш, як пахнуть голубці?
Її привітний образ обличчя, прямий погляд для нього, як промінчик сонячного тепла. Переступивши поріг, протягнула до нього руку,
- Звичайно чую, мені вже їх доводилося куштувати, знаю смачні. Але давай краще офіційно познайомимося. Я Оля, мені двадцять один рік, працюю фармацевтом в аптеці, одна у батьків, незаміжня, дітей не маю.
Вадим такого знайомства не очікував, спостерігає, як дівчина водить очима, часто кліпає ними й хитро позирає на нього.
Але ж взявши її руку в свою, відчув хвилювання,
- Ну я Вадим, дуже приємно, проходь.
З кімнати голос Софії Іванівни,
- Оце так знайомство, це ж треба такого. Все і відразу, як те морозиво на тарілці, бери і смакуй.
Після почутих слів, очі дівчини округлилися, на щоках з’явився рум’янець. Зробивши невеликий крок до нього, прошепотіла.
- Ой, я думала двері в кімнату зачинені.
- Та все нормально, проходь.
Софія Іванівна сиділа за столом, її привітний погляд з дівчини зняв напругу,
- Сідайте разом пообідаємо. Як кажуть чим багаті тим і раді.
На столі кілька тарілок з холодними стравами, посередині у великій глибокій тарілці паруючі голубці.
Дівчина, сказала з легкою посмішкою на устах,
- О, а голубці пахтять, аж слинка тече. Із задоволенням пообідаю, голодна, як вовк. Хоча в мене сьогодні вихідний день, але в аптеку привезли ліки, треба було дівчатам допомогти.
Пообідавши, ще зо дві години просто спілкувалися. Тему війни не обговорювали, адже розуміли, що Вадим все рівно нічого не розповість. Софія Іванівна дістала фото альбом, Олі показувала фотки, дещо розповіла про дитинство онука.
Надворі сіріє. Вадим зателефонував додому,
- Мамо я переночую в бабусі.
- Та, як же це синку, ми з тобою і не наговорилися.
- Завтра, мамо завтра, я відісплюся і приїду.
Він нахилився до дівчини,
- Пішли прогуляємося.
Вона ніби трохи й здивувалася, дивилася на Софію Іванівну, наче чекала, що вона скаже.
Жінка рукою торкнулася плеча онука,
- Так-так хлопчику, поки молоді, не гайте часу. Гуляйте, радійте життю, беріть від життя, все що можна взяти, адже воно не таке й довге.
- То ми пішли? – запитав Олю.
- Гаразд,- дівчина вже стояла біля дверей кімнати, продовжила, -Тільки недовго, мені завтра на роботу. Піду своїм скажу та одягнуся.
Софія Іванівна, спитала весело,
- То вам до двадцять другої години часу досить?
Вадим посміхаючись,.
- Добре бабусю, я шкільний розпорядок дня пам’ятаю, не хвилюйся, будемо вчасно.
Широка алея до річки, з двох сторін освітлена ліхтарями. Їм обом здавалося, що уже давно знайомі, трималися за руки. До ніг падає світло, ніби запрошує на безпечний шлях, яким можна пройти по стежині життя. Потік автівок, автобусів, маршруток, життя у вирі, гамірно. Та все це, не завада для спілкування про життя. З гарним настроєм, з усмішкою на обличчі, Оля розповідала анекдоти про медиків. Навіть не помітили , як швидко сплинув час.
Йому подзвонила мама,
- Синку ти де, вже на пів десяту, ти вже відпочиваєш?
- Ні мамо, я недалеко від будинку, вже йду додому.
- Ти що друзів зустрів?
- Завтра мамо, все розповім завтра. На добраніч, хороших снів.
Крок за кроком, усміхаючись один до одного, стремління злетіти. Взявшись за руки, немовби птахи розкрили крила, швидко піднялися на четвертий поверх. Оля збуджена, розчервоніла, кинула хитрий погляд й вмить зникла за дверима своєї квартири.
Вадим, від несподіванки, аж плеснув у долоні,
- Опа, була пташка й випорхнула. Цікаво, звідки вона знала, що двері не замкнені. Ну нічого, завтра я тебе без поцілунку не відпущу.
Вадим зайшов до квартири, бабуся дивилася телевізор.
Побачивши онука, очі сповнені ніжності,
- Ну, як тобі Оля?
- Ти ж знаєш, у мене від тебе секретів майже ніколи не було. Скажу чесно, як на сповіді, вона, як сонце, чи частина його. Приємна в спілкуванні, весела. Зізнаюся, її очі, личко та й загалом, вона мені сподобалася.
- Ти правий, вона справді, як сонечко. Вони сюди переїхали пів року назад. Батько в школі викладає українську мову й літературу, а мама її працює медсестрою в лікарні. Дівчина добра, привітна. Інколи мені ліки приносить та й, як треба тиск виміряти, ніколи не відмовляє.
- Я тебе зрозумів. Що значить ти мене викохала, у нас з тобою і погляди співпадають. Все йду спати, на добраніч.
Жінка дивиться вслід - Ох, якби ж не війна, то можливо б і на весіллі погуляла, а так хто знає, коли закінчиться та чи й доживу.
В квартирі, мати Олі різко встала з-за столу,
- Ти так влетіла! Чи за тобою хтось гнався?
- Ні мамо, все добре, - глибоко перевела подих.
- Та ти червона, як розквітлий мак.
- Все нормально, мам все нормально.
Вона роздягалася, зняла чобітки. Обома руками проводить по обличчю,
- А й справді, мені чогось так жарко…
Мати всміхаючись, з-під лоба позирнула,
- Ну-ну, нічого не хочеш сказати, хто так стривожив твоє сердечко.
- Слухай мамо, а в тебе таке було?
- Яке таке ?
Ну таке, щоб враз і здалося що це він той, до якого хочеться притулитися, щоб обняв, поцілував. Ну, думаю ти мене розумієш.
- Ну так, звичайно було. Он той, вже бачить другий сон, а я не сплю, тебе чекала.
Обійнявши доньку,
- Вітаю! Але май голову на плечах.
- Ой, що ти таке кажеш. Йому через два дні відчалювати на війну.
Мати, присіла в крісло,
- А це вже діло серйозне. Це випробування і надії. На жаль, важкі часи на нас іще чекають, все може бути.
- Це ти про що?
- Та так нічого, лягаймо спати.
Зимовий ранок. Вадим і Оля, взявшись за руки, стоять на платформі. З хвилини на хвилину має прибути поїзд.
Дівчина ледь стримує сльози. Як мало часу ми провели з тобою, всього лише три вечора, це, як кілька піщинок у морі. Для когось мабуть і непомітні. А тут, душа розривається на частини, не хочеться відпускати. Вадим ніби відчув її душевний настрій. Обома руками пригорнув до себе,
-Чому принишкла, сонечко, не ховайся в роздумах-хмарах. Подаруй усмішку, щоб я запам’ятав на все життя. Щоб не забув на передовій, а твої очі, ці чаруючі очі, щоб у важку годину підтримували мене.
Здавалося, поцілунок мав бути солодким та вони вдвох відчули смак полину. Прошепотіла,
- Пробач, розкисла.
Притулилася до його грудей,
- Ти повертайся, чуєш, повертайся!
Провідницею, поспіх зачинені двері, поїзд набирає швидкість. Чолом притулившись до скла дверей, Вадим й досі не відриває погляд від її очей. Ти світи мені, світи, як образ сонця. Як образ світлих намірів, нашого повнокровного життя, незламності. Я повернуся, мені потрібна тільки ти. Ти, сенс мого життя, шанс вижити, бо я тебе кохаю.
19.12.2023р
ID:
1004371
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.01.2024 15:32:27
© дата внесення змiн: 07.10.2025 06:57:28
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Так.. важко..