На сороковий день після його черевиків,
залишився слід випаленого
коріння людського.
Завішую стелю над містом,
аби заховати востаннє
вишиті чорним хрестиком
на сорочці країни долі.
У розбитому дзеркалі
зіниці опадають первоцвітами,
дивляться, чи не пройшла весна
повз їхні розстріли.
Все чекають, коли разом з косами,
відпливуть кораблики
потічками.
Обабіч дороги – тіла нескорених,
які стали щитом для гігантських барж,
порятунком планети, що запізнилась
прийти на поміч.
