Над Стиром тихі верби зеленіють,
Нахилились так низенько до води.
Отак й мої роки десь там міліють,
Як крутовертні долі береги.
У пам’ять от вплявся заржавілий цвях,
Начіплений життєвими стежками -
Чи ж є на світі ще миліший серцю шлях,
Чим той, що втоптаний ногами мами?
Нема ніде країни чи столиці,
Де мріють тії верби білолиці.
Нема краю, де дихається вільно,
Такий один – моє село Топільне.
Душевно про рідне село! 
