Вдивляюсь знову в чорно-біле фото:
Старенький дім, колони і поріг,
Неначе в зошиті знайомі ноти
Нам нині час безжалісний зберіг.
Ця мить життя, ці спогади далекі,
Де так звабливо пахне мана каша,
Дитячий сад, куди немов лелеки,
Нас доля звозила, дитяча наша.
Тут перші книги наші і казки,
Й веселим був дитячий сміх.
Нам ласку дарували залюбки,
І радість всю, поділену на всіх.
Нас проводжали горобці веселі,
Сідаючи на наш колгоспний віз,
Яким в садок від кожної оселі
Дід Олексій Омельченко всіх віз.
Ще запах з возу свіжої соломи
Не вивітрився через стільки літ,
Він поруч, у старих альбомах,
Як весняний чарівний первоцвіт.
І особливо нам світило сонце,
Як в дитсадку збирались дітлахи,
І золото небес лягало на віконця,
Де ми під ними щебетали, мов птахи.
Стоїть наш дитсадок - колишня ненька,
Неначе монумент життя пророчий.
І журно дивиться із фото дім старенький
Аж сльози навертаються на очі.
