Тремтить зозулі голос кволий
У жолудь жовтий охололий,
У простір зовнішній між глин,
Де він на камені один.
Його душа- із бронзи полог
В його листках осінній холод,
Утоми птаха баритон,
Що звеселяє довгий сон.
Подібний течії тендітній,
Зустрічний равлик малолітній,
До нього пнеться у розгін,
Щоби піднятися з колін.
Так вже триває двісті років,
А ми чекаєм на сороку,
І наші очі не пусті,
І наші руки золоті,
Дощі жовтневі не намарно -
Фруктові мошки мруть і мруть,
І знов живі, і знову гарно,
Де квіти подумки цвітуть...
