Щебетала внучка Люся:
-Ви такі у нас круті!
Що цікавого, дідусю,
Було в вашому житті?
-Пропивав в корчмі я дещо,
Бо частенько горював:
Жив у приймах, годив тещі,
На заводі працював.
Було сумно - втратив друга,
Стала враз душа німа,
Та найбільша в мене туга –
Витверезників нема.
Заклад був такий медичний,
Туди звозили усіх…
Там для мене було звично:
Поруч друзі - плач і сміх!
Колись п’яних поважали,
І ментів не було злих,
Попід руки мене брали,
У машину - і везли.
В витверезнику міському
Я щасливим почувавсь,
Було краще, як удома,
Не чув тещиного «Зась»!
І моралі не читали,
А це сили додає,
Там мене завжди приймали
Отаким, яким я є.
Весь час гріє мою душу,
Я цей заклад не забув,
Сам собі признатись мушу –
Тільки там щасливий був!
Дійсно, Катеринко, про таке казкове місце почали забувати. А тут дотепно, у барвах, безплатно головне,
нам змалювали і повеселили. Ну, хіба не казка?
Катерина Собова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не довелось мені там побувати, розповіді старих п"яниць надихнули на написання такого твору! Щиро дякую, Галиночко, за такий змістовний коментар! Сонячного Вам настрою! Дуже Вам рада!
О це вже зізнання! Як бува небагато потрібно для щастя.
Читала історію з цікавістю, не могла уявити навіть до чого хилите. Кінцівка вразила дуже! Челюсть відпала - такий був мій подив.
Катерина Собова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую, Світланочко, за таку високу оцінку! Сонячного Вам настрою і радісних днів! Дуже рада Вашому візиту!