березень 2004
Ми приїжджаємо усі сюди
І все навколо мило й любо посміхається,
А на щоках і в очах сліди,
Тих сліз якими дома ми прощаємось,
А в посмішках о тих лиш купа фальші
І ти із сумом думаєш собі
такий початок, тоді що вже буде дальше
І в серці місце лиш відділене журбі.
Тут море, пальми й більш ніж половина року,
Тепло і сонце, що не так вже сяє,
А де ж наш сніг, калина, горобці, сороки
І лісу, й зелені таких не має.
Нема землі такої, чорнозему,
Усе навкруг із каменю червоного,
Ми тут назавжди будем чужоземці,
Хоч скільки часу будем тут задовго.
А як з людьми ти починаєш спілкуватися,
Вони хвалять й дивуються яка ж ти сильна
І нам також лишається фальшиво посміхатися:
" Так сильна та безцінна та невільна!"
Ти думаєш собі і з сумом повторяєш:
"- Візьми собі ту силу,
Віддай мені діти,
Що в дома лишила,
Вони ж мої квіти!"
Сумління жорстоке тобі докоряє,
Не можу терпіти й "комок" підступає,
Гарячий до горла і сльози в очах!
Чому воно так є? Чому у чужих ми краях?
Чому я не можу ту рідну усмішку
Побачити, торкнутись?
І сльози безмовні на ліжку.
І нам залишається щиро молитись,
Щоб в рідній країні могло щось змінитись,
Щоб ми вчили й ростили своїх дітей,
Доглядали й любили своїх людей.
І нам залишається щиро лиш вірити,
Не буде ще довго наш край у руїнах,
З терпінням чекати і мріями міряти
Той час коли зацвіте ще і наша країна.
Christine@
