А як тоді сюрчали цвіркуни -
Луною розливали стоголосся,
Раділи літу, що після весни
Вже забуяло трав'яним покосом...
Які стежки були тоді вузькі,
Ой, що то - літо, леле, що то - літо...
А десь далеко обізвався кінь -
Хтось толочив ще моложаве жито...
Ховала ніч принади неземні,
Гасила в серці полум'я ігристе,
А, може, то наснилося мені,
Та ні... було ж розсипане намисто...
Була ж роса під ранок, так, була
І сонце розвінчало сокровенне,
В якому я тобою ще жила -
Здалось на мить, а, може, не про мене...
У напівзабутті, у напівсні -
Таки то я... і я... таки з тобою
Ловила вранці зорі осяйні
І щедро нарікала їх любов'ю...
Я відпускати не хотіла з рук
Безмежне щастя, росами умите,
Та нас вели дорогами розлук
Вузькі стежки столоченого жита...
Якби ж на мить, хоч на єдину мить,
На подих на єдиний повернутись -
Зреклася б усього, що так болить
Від часу... чи солодкої отрути...
- - -
Краса - куди ти поглядом ни кинь,
Вже звикли і до цвіркунів сюрчання...
І де той серед ночі взявся кінь???
Ще й досі чую я його іржання...
Ой, Наталю, чомусь мене сум Ваш вкотре надихає на гумор, пробачте
Ех, Ярославе, жаль мені Вас, друже,
Бо, бачу, Ви не в курсі, що вночі
На пасовищі коні люблять дуже
Щипать травичку, навіть без свічі... А, може, то сум в мене такий смішний...
та коні і справді гарні... на світанку... Дякую Вам щиро - смійтеся на здоров'я!!!