О, скільки можна ще терпіти,
Нести Скорботу у в очах.
Так можна зовсім скамяніти,
Пора убити хворь… в серцях!
За Бога в нас чужинський Демон
Той, що покірність шле і страх!
Отак брати ми і живемо…
Неначе дома ми… - в «гостях»!
Для них… будиночок на ПАЛІ...
На кручах сивого Дніпра.
А нам, поношені сандалі...
І крихти в юди... зі стола!
О, Характернику , проснися...
Буди нас всіх... Не рівен час!
Моя Украйно пробудися…
Згукай язичників... Тарас!
Вставайте , ладу наведіте…
Мою Украйну не діліть.
Як Матір рідну бережіте,
Від війн , розрухи і жахіть!
Сильно, влучно, голосно, в саме серце влучили.
Дуже надихає. Погоджуюся з кожним словом у Вашому вірші!
Дуже дякую Вам, пане Миколаю, за таку мудру та проникливу творчість...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Комочки і апострофчики таки не любиш... 
Обираю.
