Може, й не треба вічного двобою
супроти долі, тратячи роки?
Хай плин часу несе мене з собою,
як легку тріску течія ріки?
Мабуть, чудово – просто колихатись
на хвилях, мов у мами на руках,
розслаблено до світу прислухатись –
як виє вітер, а чи квилить птах?
Вдивлятись в неба голубінь безкраю,
плисти думками в сиву давнину...
п'яніти від травневого розмаю,
від ароматів степу, полину...
Пірнути в казку, тихо погулявши
Чумацьким Шляхом о нічній порі,
у міжпланетних далях політавши,
Торкаючись до кожної зорі...
Одвічний бій – чи в ньому є потреба?
Чи саме в цьому зміст мого буття?
Стільки красот і мудрості під небом!
Мо', споглядання – це і є життя?..
2010 р.
