Ти пам"ятаєш літо те жарке,
Коли палило безпощадно сонце?
Чому ж оте, що так було святе,
Не є уже, як промінь у віконці?
Тоді не помічали і зими,
Коли думками в вЕсну ми злітали.
Тепер чомусь з замерзлими крильми
У просторі літати перестали.
Ось зараз зранку знову сіє дощ.
І білий сніг змішався з липким брудом.
Втоптали мрії в нього ми. Ну й що ж?
Хіба дружили із здоровим глуздом?
І ти пішов від мене в забуття.
Дощ погасив цю іскорку непевну.
За тим, що вже пройшло, немає каяття.
Час заспокоїть біль оцю душевну.
Дуже майстерно зображене зівяле почуття! Гарно, проте проте - сумно! Як майже завжди. Все може виявитися не таким і безнадійним. Сніг розтає, дощ висихає і зявляється - С-О-Н-Е-Ч-К-О!!!
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Рада вам! Ви завжди поруч зі своїм співпереживанням!
Дякую Вам!!