| Ненароком я подивилась у вікно, 
 Таким загадковим здається воно. 
 Крізь нього видно земну казку, 
 Тільки герої не ходять в масках. 
 Ні, не люди героїв тих грають, 
 Не розуміють вони, не знають, 
 Щоб зіграти справжнє життя 
 Не сценарій потрібний, а почуття. 
 Але героїв я все таки бачу: 
 Горобці, що на підвіконні скачуть, 
 Сховають під крильця голівку свою 
 І думають, що вони вже в раю. 
 Неважливо хто навколо них, 
 Що говорять і де лунає сміх, 
 Головне – навчитися жити, 
 А це не так просто робити. 
 От сніжинки – це теж герої мої, 
 Показують танці веселі свої. 
 З неба високого вони злітають, 
 Тихо й повільно в повітрі кружляють, 
 Вони співають про зиму пісні, 
 Про неї слова усі голосні. 
 Ну а про кого ж іще їм співати, 
 Якщо зима їх рідна мати?! 
 Вони створюють для неї килим білий, 
 Такий блискучий, серцю милий, 
 А Зима прийде, усміхнеться тихо 
 І забудеться усе земне лихо. 
 Головний герой у мене вітер, 
 Свище, літає, дерев колише віти. 
 Тихо на вушко шепоче мені 
 Про дні веселі там, у вишині, 
 В гості запрошує до себе у небо, 
 Висоти я боюсь, мені цього не треба. 
 Я краще у гості до лісу піду, 
 Можливо, мрію свою там знайду, 
 Можливо, знайду щастя квітку, 
 Яка цвіте зимою і влітку, 
 Навесні, восени, вдень і вночі, 
 Охороняє вона від щастя ключі. 
 А віддасть їх справжній людині, 
 Яка була у вітрів на гостині, 
 З сніжинками тихо кружляла 
 І замерзлих горобців годувала. 
 Тій, що сонцю в небо усміхнулась, 
 Про образи всі уже давно забула, 
 Тій, що друзів має багато, 
 А день новий для неї вже свято, 
 Тій, що вже давно зрозуміла, 
 Де б не була вона, що б не хотіла, 
 Вона живе і жити ще буде, 
 Про турботи й печалі забуде, 
 Одне тільки буде пам’ятати: 
 Життя – це казка, це наше свято!.. 
														ID: 
															374086
														
														Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
 дата надходження: 29.10.2012 14:59:45
 © дата внесення змiн: 29.10.2012 14:59:45
 автор: Віталія Абрам'юк (Івасюк)
 
													 Вкажіть причину вашої скарги |