Я падаю руками в небо…
Я падаю руками в небо. І п’ю сухими, спраглими губами мрійливу блакить. Торкаюсь спітнілими від хвилювання пальцями горизонту. Тим часом світ стягується довкола мене однією суцільною хмарою дивних видінь. Сонячний промінь не торкається мене – він проходить крізь мене, лишаючи в тілі лише супокійну тишу космосу. Думки тяжкі і заплутані падають на землю важкою валізою непотрібних речей. Невагомий подих неба струшує легку паморозь неприємних події з моїх вій. Вуаль ілюзій спадає з обличчя легким метеликом. Хіба я коли бачила ТАК ясно? Самий спокій ліг на серце, скрутившись котиком. І він колихався на ньому, як мала дитина в колисці. Гарно. Невимовно…
Не дивитися вниз на землю, не згадувати нічого. Не стримуюся. Падаю…
Хапаючи на льоту свої важкі думки і гріхи, заплакану душу і знову розтривожене серце. Я на землі. І знову тяжко.
Чому неба, як і всього високого і чистого триматися важко, а земного і грішного легко та без зусиль? Чергове питання без відповіді.
Я на землі, я знову хочу в небо.
