Він загасить цигарку, протяжно скаже: 
«О, в тій дівчинці щось було.» 
Він не здатен висловить своїх вражень, 
тому просто бовкне «Воно відчулось. 
З неї мало вийти щось (дійсно ж вийшло – 
обдивилось, встало і десь пішло)». 
Хоча, каюсь заздалегідь – я буду 
тоді певна, що досі йому забулась.  
Врешті решт, заведено так – кидатись
Тим кліше «Дитинко, в тобі щось є». 
(Це в цю пастку хочеться попадатись,
Це оте, що на нього мужик клює.)
І я мала б кинутись готуватись –
Підбирати сукню, черевички, снасті,
І не йняти віри своєму щастю… 
Він про мене мало міг би розказати,
До пуття не зв’яже навіть кілька слів, 
Він кидатиме недоречні жарти, 
Наче він вже все в мені прояснив.
Його погляди туго так кимось зв’язані,
І такі розчаровуюче тісні, 
хоча щось у ньому так чітко вказує,
що хлопака із непростих умів. 
(Може й тужився розірвати пута, 
А смикнуть сильніше просто не зумів?) 
Буде силитись пригадати тупо, 
що подумав, як вперше мене зустрів, 
Що про нього я розказати можу,
Який план на мене тоді гострив,
Та і чим тоді я видавалась схожою 
до його двоюрідної сестри…  
Він ще раз сипне мені компліментів – 
жмені десь так зо дві, а то й цілих три, 
я своїм задумаюсь в тім моменті – 
позіхну: говори собі, говори!… 
Він запалить ще одну там цигарку – 
хоч бери і собі отут закури, - 
тільки дим, і грим, і вульгарні жарти – 
реквізити зовсім не з тої гри. 
Він казатиме, ніби добре знає, 
що мене чекає у цім житті – 
типу, з тими даними, що я маю, 
треба буть на людях, на видноті; 
я ж достойна щастя, земного раю – 
жити в славі, в розкошах, в пишноті… 
я ж творю, захоплюю, надихаю – 
словом, не така, як оті, прості…
Ех шкода мені, що не та вистава –
Я б йому в обличчя запустила дим,
Щоби зрозумів, що не хочу бавитись,
Що не схильна клином вибивати клин,
Що вже непогано розуміюсь в людях,
І міняти бачення не кортить -
І коли мене при людині студить -
То пора послати під три чорти.
 
Ну скажіть, який би мужик нормальний 
Міг би довго витримать мій цинізм? 
Може справді варто ввімкнути гальма, 
та іще приборкати фемінізм? 
Перестати в світі шукать дуальність, 
припинити зайвий маразм-ліризм, 
Та ще щось учверити екстремальне 
Щоби в епілог. (Чи хоч в епікриз.) – 
Це ж, скажіть, яке те життя банальне, 
Що собі свідомо десь шукаєш криз???  
Він мені припише деяку фатальність,
І легкий юнацький максималізм… 																											
														ID: 
															199683
														
														 
														
														
																													Рубрика: Поезія, Портретна поезія
															 
																																										дата надходження: 07.07.2010 00:31:06														 
														© дата внесення змiн: 07.07.2010 00:31:06														 
																													автор: Ксенислава Крапка
																											 
																										
																										
																								
												
												
													 Вкажіть причину вашої скарги
													
												
												
												
												
																							 |