Ти без нього як рік без весни,
Бо весна зникла безвісти
в лабіринтах колючих полів,
у текстурах оглухлих посадок.
Зачепилась за дріт, не вернулась домів.
Літній дощ силует розмив.
Осінь вистигла в жменю снів
у гнітючий, тягучий спадок.
Ти ж всю зиму писатимеш в небо листи,
що летітимуть через розібрані
в жовтні мости.
Це вимога: вертатись весні
властиво.
За переліски, через фортеці
і блокпости,
Із наївною мантрою між ребер
«Бог простить»,
сподіваючись лиш на диво.
Ваша донька колись перестане гратись в ляльки
І сама усвідомить слова, безпорадні й гірки:
зниклий безвісти. Люди
Проминатимуть як роки
і над полем колючим кружлятимуть
болем круки,
І нікому у світі цього не збагнути.
Ти ж всю зиму писатимеш в небо листи,
що летітимуть через розібрані
в жовтні мости.
Це вимога: вертатись весні
властиво.
За переліски, через фортеці
і блокпости,
Із наївною мантрою між ребер
«Бог простить»,
сподіваючись лиш на диво.
Сподіваючись лиш на диво.