6.1
Де серце із полегшенням зітхне,
Там більше вже не буду сумувати.
Покинувши приміщення чумне,
Я припинив шукати винуватих.
В обличчя вітер весняний дмухне,
Життя чуже так легко прикрашати!
Порожнє гасло, пафосно-гучне,
Відправлю, наче злодія, за ґрати.
Але кудись подівся оптимізм,
Згасає дуже швидко зірка рання,
Затьмарена промінням чорних призм.
Дописуючи речення останнє,
Закреслити минуле – героїзм?
Знов морок риторичного питання.
6.2
Знов морок риторичного питання
Вразливу душу на шматочки рве.
А кожна відповідь – розчарування,
Безсиле, беззмістовне, кругове.
Ніколи не розмінював бажання!
Усе швидке, безбарвне, бігове
Заміщував я пішим мандруванням
Та бачив посереднє, чергове.
Над вічним штилем раптом задощило,
Цей дощ скоріш відлюдника зімне,
Ніж подарує рятівне вітрило!
Як тільки мрійник спину розігне,
Крило відчувши за собою біле,
Когось, напевно, час наздожене.
6.3
Когось, напевно, час наздожене,
Здаватися він буде величезним!
Душа, як щось мале, переносне
Ще спробує знайти зелені весни.
А вільне місце в серці сум займе,
Стійкий, неначе велетень кремезний.
І дихання безжальне, льодяне
Брехливих знищить, щоб скоріше змерзли.
Я переріжу небезпечний дріт
Та припиню підступні намагання
Змінити остаточний заповіт.
Бо тільки так! Без тихого вагання
Зневіру треба гнати від воріт,
Закреслюючи сумнів, коливання!
6.4
Закреслюючи сумнів, коливання,
Перепишу життя у чистовик.
Забути намагаюся страждання,
Допоки у чернетці ще не зник.
«О, ноче! Ти наповни існування!» -
Щосили репетує молодик.
Він щиро просить ніжного кохання,
Для серенади вже зібрав музик.
А я дивлюсь: коли його наївність
Вже зникне? Цілий Всесвіт прокляне,
На тиху злобу зміниться нестримність.
Сьогодні в моді – тільки показне.
Навічно збережу мовчанню вірність,
Прослухавши «Елегію» Масне.
6.5
Прослухавши «Елегію» Масне,
Нічого світ глухий не зрозуміє.
Хтось приятеля змовницьки штурхне,
Як відповідь на слово «ностальгія».
Над головами небо грозяне
Лютує… А когось хіба зігріє?
У сірий сум пустельника вмокне,
Міцна мотузка щільно здавить шию.
Можливо, серед балу сивих скронь
Єдиний оклик перерве мовчання
Та скине з образів жорстоку бронь?
Аж ні! Повсюди – принцип невтручання.
Листи інтимні спалює вогонь,
Закцентувавши власні вподобання.
6.6
Закцентувавши власні вподобання,
Відкинувши давно суворий факт,
Прокинуся вже іншим на світанні…
Осіннє листя падає у такт
Жорстокому сумному розставанню.
Це був фінал, ніякий не антракт.
Перед собою – надскладне зізнання…
А далі – нецікавий, довгий тракт.
Але й за це комусь скажу «спасибі»,
Хай навіть хтось таємно прошмигне,
Грошей попросить, чи, можливо, хліба.
Та знаю точно: небо водяне
Дощем проллється. Згаснуть зорі, ніби
Самотнє слово в океан пірне.
6.7
Самотнє слово в океан пірне,
Не буде після нього навіть хвилі.
Щось мертве, непохитне, кістяне
Навряд чи оживе у вільнім стилі.
Знайти б отут яскраво-іскряне!
Ой, ні! Навколо – тільки зачерствіле.
Незграбно верхній ґудзик розстібне
Від спраги перехожий посивілий.
Усі ми гідні власних мізансцен!
Комусь – розрада, іншому – чекання…
Звучить ноктюрн… Зажурений Шопен…
Потрібна ліра. Шкодить зловживання!
Оглушить надто пафосний катрен
Та перерве беззахисне прохання.
6.8
Та перерве беззахисне прохання
Нещирий блазень, хитрий візаві.
Завжди він заважає будуванню,
Лише своє будує на крові.
Коли дивує ночі завмирання
І усвідомлення, що ми живі,
Одразу буде проти нас зібрання…
Образливі думки – вже не нові.
А хтось близький запитує: «Ну як ти?»
Вже неважливі інші голоси.
Засяють очі, ніби ті смарагди!
«Тепло позичу. Потім віддаси!»
Зіграли п’єсу. У фіналі акту
Беззвучність слів. Обурення грози.
6.9
Беззвучність слів, обурення грози…
То згубна суть безвихідного муру.
Зітхають листопадові ліси,
Створивши горду мовчазну фігуру.
Забувши легкість літньої краси,
Згубивши в липні чисту партитуру,
Вже крізь туман осінньої сльози
Читаємо лише макулатуру.
Та раптом лист покинув рідний клен.
Вони обидва стануть щасливіші.
Розлука листя й дерева – рефрен.
Щодня гірке повітря – все терпкіше,
Висловлюється жовтий сюзерен
У звуках метроному «краще-гірше».
6.10
У звуках метроному «краще-гірше»
Спливає все занедбане життя.
Знов гасло нав’язали: «Будь скромнішим!
Терпи. Мовчи. Бо слово – вже сміття!»
А як знайти єдине, найгідніше,
Оплакане сердечним каяттям?
Години бігли. Небосхил тьмянішав,
Я – вбитий ілюзорним вороттям.
Проте, для мене це – суцільна правда!
Їй вірю! Як почую ноту «сі» -
Щось напишу. Всі скажуть: «Дивний автор!»
Похмурий стрій згорьованих осик
Встромляє погляд спільний вглиб ландшафту
І оклик відчайдушний: «Запроси!»
6.11
І оклик відчайдушний: «Запроси!»
Посил в нікуди. Сповідь ні для кого.
Нове життя. Змінилися часи:
Колись красиве – нині стало вбогим.
Двома словами: «Господи, спаси!»
Зустріну образ вечора міського.
Політ останній літньої оси…
Тут мало бути щось… Дивлюсь – нічого.
Навіщо дивуватися? Давно
Цей світ занадто різко потемнішав,
Розгледіти себе – не всім дано…
Щодня кричу слова свої гучніше:
Скрізь – сурогат! Суспільству – все одно!
Навряд чи й досі я порозумнішав.
6.12
Навряд чи й досі я порозумнішав.
Ще не пізнав прихильності зірок.
О, Господи! Зроби мене мудрішим,
Щоб дописав важливий свій рядок!
У сірому знаходжу найсіріше,
Хоча би вже засвоїти урок!
Змінився. Тільки зовні постарішав,
Тепер дається важко кожний крок.
Кричу: «Живий! Запрошуйте на танці!
Конферансьє! Ти світло погаси!
Здивований примхливій забаганці?»
Безкрає небо. Колір бірюзи.
Єдина ніжна квіточка уранці
Сховалась серед крапельок роси.
6.13
Сховалась серед крапельок роси
Сльоза прозора, а на смак – солона.
Неначе сніг, сум душу притрусив,
Бо що не крок – постійна заборона.
Немов би люттю гострої коси
Понищені нитки високих дзвонів.
Лише відлуння Тихе: «Спокуси!»
Доноситься крізь вічні перепони.
В кущах рояль заграв. Хто піаніст?
З мелодією – трохи веселіше…
Та посміхнувся щирий альтруїст…
Я промовчу, тож буду так цілішим.
Ще пам’ятаю: втратила свій хист
Надія, непомітна сіра миша.
6.14
Надія, непомітна сіра миша,
Свій голос вже давно не подає.
У глибині душі все гарячіше
Від слова непідкупного круп’є.
Буденності обійми – найчіпкіші,
Щоденний біль рутиною стає.
Вода в колодязі стоїть, зацвівши.
Солома є. Знайти б ще канотьє!
Цілком можливо, вечір темний, пізній
Нарешті чорний фрак свій одягне,
Розвіє сум та виконає пісню.
Повітря – невагоме, пір’яне…
Навколо – спокій. А чому ж так тісно?
Де серце із полегшенням зітхне?
МАГІСТРАЛ 6
Де серце із полегшенням зітхне?
Знов морок риторичного питання.
Когось, напевно, час наздожене,
Закреслюючи сумнів, коливання.
Прослухавши «Елегію" Масне,
Закцентувавши власні вподобання,
Самотнє слово в океан пірне
Та перерве беззахисне прохання.
Беззвучність слів, обурення грози –
У звуках метроному «краще-гірше».
І оклик відчайдушний: «Запроси!»
Навряд чи й досі я порозумнішав…
Сховалась серед крапельок роси
Надія, непомітна сіра миша.
ID:
1044309
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Сонет
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.07.2025 05:45:41
© дата внесення змiн: 24.07.2025 05:45:41
автор: Артур Дмитрович Курдіновський
Вкажіть причину вашої скарги
|
