Ледве зрушивши погляд із точки напруги,
я буваю слабкою – тоді я кричу,
боячись неминучості темної смуги,
боячись не напитись життя досхочу.
Світлий день опинився, як завжди позаду
і над дахом чорніє лиш небо густе.
Я кричу, намагаючись сіяти правду,
та без сонця вона не так швидко росте.
І, здається, що все це якась марна справа.
Рік чи місяць, чи день – промайнуть, як у сні...
Я кричу, мов німа, наднудна й нецікава,
і мовчу, коли більшає сили в мені.
І тоді в кожній тиші я бачу можливість
не іти навмання, а побачити ціль.
Почуттям притаманна разюча мінливість,
часом здатна звести усе на манівці.
