(фентезі)
Вечір, вечір — сонце мідне.
Тіні дивляться на схід.
Ночі мариво огидне,
Дня дожовує вже плід.
Комарі тоненько виють.
Сонна в`ється мошкара.
Від роботи ноги ниють:
Спати, спатоньки пора.
А думки уперто лізуть:
Подивись на небосхил —
Бачиш, промені, як лижуть,
З хмар рудих небесний пил?
На оту поглянь ще хмару,
Що, як чорна та гора,
Де клубок з`явився пару —
Там пропечена діра:
І Орел із потойбіччя
Хижий, вже туди летить,
З променевого паліччя,
Щоб гніздо там намостить!
Це ота проклята птиця,
Прометея вдень довба!
Буде там тепер моститься —
Так скінчається доба.
І коли слабке проміння,
Потихесеньку зника,
То іще якесь створіння
Десь із хмари виника.
Та й серпом хутчіш махає
По промінню залюбки —
Золоті нитки складає
У рівнесенькі снопки.
Тож пильніш дивись на небо:
Хто ж останнє світло жне?..
Ні! — Сказав думкам — не треба,
Ох безпутні! Досить вже!
В дурні не мене пошиють,
Хай вас дума дітвора!
Від роботи ноги ниють:
Спати, спатоньки пора.
Розігнав думки я швидко:
Розлетілись — хто куди!
Та без них… щось якось бридко…
Тож злітайтесь — назавжди!
Чудово! 
Красива картина вечора... в безмежному просторі вражає! 
