Тин рябіє, дощик сіє.
Посипає дрібно.
Бідолаха йде - марніє,
Геть на тінь подібний.
Вся в дірках його сорочка,
Видно голу спину.
Очі — в землю. Суне мовчки
Старець попідтинню.
Може, дивом, пляшку знайде,
Бо й таке буває,
Чи у двір до когось зайде,
Хтось подасть, що має.
Бачить він (аж стрепенувся),
Величезну хату.
Дума: «мабуть, попрошуся,
В земляка — у брата.
Може там мені щось дасться
Помолюсь за нього.
Хай йому прибуде щастя —
Випрошу у Бога!»
Та й зайшов у двір широкий,
Наче в довгі гони:
Дім стоїть — палац високий.
Хреститься, поклони.
А собака з цепу рветься,
Аж із пащі піна.
Сіромаха ставши — мнеться:
Думка не спокійна.
Взяв, постукав в двері тихо:
«Може не почули?»
Та про те, що в когось лихо,
Інші вже забули.
Вийшов дядечко мордатий:
«Що тобі тут треба?!»
Ніби велетень пихатий,
Як воляка з себе!
«Пощадіть мене каліку:
Дайте копійчину.
Не забуду Вас до віку,
Поки й не спочину!
Щиро в церкві помолюся,
Хай Вам Бог прибаве»…
Просить отако — зігнувся,
Старець худорлявий.
А мордатий дядько з маху
Штурхонув людину:
Кулачищем, бідолаху
Вдарив, як скотину!
Гість незваний заробивши
Дужою рукою —
Впав на землю, дух забивши,
А той, ще й ногою,
Гилить старцеві по по спині —
Лупить, аж лютує:
По живій же б’є людині
Й зовсім не шкодує!
Та ще грізно промовляє —
Через зуби цідить:
«Скільки вас таких блукає?
Хай другий наділить!»
Ледве вибрався нещасний
Із такого двору,
Та й пішов так бідолашний
«Заробивши» в пору.
Не шукай добра в багатих,
А питай в убогих:
Не велика в кого хата,
Без собак суворих.
