Сину мій і моя доню,
внуки й правнучата,
як же хочу, мої любі,
я всіх вас обняти...
Час великий, невблаганний,
кудись поспішає;
він напевне і не знає,
як люди страждають...
Від війни і від розлуки,
і від бід, й від горя...
У їх згадках давні роки,
журливими стали...
Збігли швидко диво - роки,
цікаві й ласкаві...
Важкі стали мої кроки,
ще й журливі стали...
Десь сховалися квітчасті,
з ними й мої мрії...
Ніби я купалась в щасті,
де ж це все поділось?..
Слава Богу, що хоч літом,
світить сонце й гріє...
Я дивлюся у віконце,
може ж хтось приїде?..
Та у вас свої турботи,
я це розумію,
і молюся за вас Богу,
і про зустріч мрію...
Чи діждуся, не діждуся,
на все Божа воля...
І то плачу, то сміюся,
така моя доля...
І читаю, і пишу я,-
і вірші, і прозу...
Та чекаю й виглядаю,
на своїм порозі...
Так життя моє минає,
в радості й печалі...
Й лише Бог напевне знає,
як то буде далі...
А я дуже, дуже хочу
зустрітися з вами...
Надивитись і почути,
голосочки ваші...
Слава Богу телефони,
ще нас виручають...
І мені всі ті розмови
жить допомагають...
Сину мій і моя доню,
і невістка, й зятю...
Я вам довіряю,
І до себе на гостину
вас усіх чекаю...
Душевно... 
