Він схуд, змарнів, запали очі,
Себе гризе він вдень і вночі.
Собі він місця не знайде,
Покою думка не дає.
Про те, чому воно так стало,
Невже дівчат не вистачало?
Невже кохана відмовляла,
Себе кохати не давала?
Чому зійшовся шлях із тою,
Змією, курвою такою?
Чому їх доля там звела,
До прірви зараз підвела?
Чому в свої сімнадцять років,
Коли зробив так мало кроків,
Він мусить з болем помирати,
І мати з братом залишати?
А мати виплакала очі,
Бо плаче вдень, бо плаче вночі,
Немає чим допомогти,
На цьому світі зберегти.
Усе що мала вже продала,
Хатину навіть вже заклала,
Готова душу вже продати-
Купця немає щоб забрати.
А брат у Польщі заробляє,
Усе на ліки відправляє,
Аби малого врятувати,
Та шанс пожити йому дати.
Працює там, а сам клянеться,
Що, як додому повернеться,
Він ту сволоту розшукає,
Що з нею зробить - добре знає.
Вона ж чудово розуміла,
Як з братом ліжко розділила,
Що пацана вона згубила,
Свідомо СНІДом заразила.
І зараз він, в собі закрився,
Життєвий план його «накрився».
Кохана дівчина пішла,
І вже, мабуть, когось знайшла.
Всі плани зникли на майбутнє,
Забулось все, що незабутнє.
Він плакав, вив, стогнав, мовчав,
Та час свій відлік вже почав.
Просив він Бога, кляв, молив,
Згадав багато різних слів.
Шукав надію і втрачав,
Усе що можна залучав.
І ось коли зовсім пав духом,
І не хотів повести й вухом.
В палату, де він помирав,
Один старенький завітав.
Прийшов провідати дружину,
Бо та - уся його родина.
Життя він з нею все прожив,
Лише її одну любив.
А сталось так, що місяць тому,
Почались в неї часті втоми,
Її здоров'я похитнулось,-
Вони й до лікаря звернулись.
В лікарню той її поклав,
Курс лікування прописав,
Але старенькій було гірше,
Її хотілось тільки тиші.
Діагноз був її безжальний,
Та для нещасної фатальний,
Бо рік тому в одній лікарні,
Занесла СНІД сестра бездарна...
Так ось, в цей день прийшов до неї,
Нажаль, покійної своєї...
Її в палаті не знайшов,
Шукати лікаря пішов.
Той повідомив про біду,
Про вічний сон та про журбу,
Сказав, що тяжко помирала,
Спалити тіло наказала.
Та попіл щоб з гори струсити,
За вітром в мандри відпустити.
А чоловікові - ще жити,
Її за все, за все простити...
Ось так, нещасний похилився,
В очах туман якись з'явився,
Зігнувся весь, і десь побрів,
Та в ту палату він забрів.
Він біля хлопця поряд всівся,
Не стримався, слізьми залився,
Не міг триматись більше він,
Бо зрозумів, що він - один.
Хлопак здивовано підвівся,
Та поряд з дядьком тим він всівся.
Той розповів про своє горе,
Останню волю, попіл, гору.
А хлопець слухав, придивлявся,
Та потім дідові зізнався,
Що жити теж лишилось трохи,
Життя лишились якісь крохи.
Почав старого він вмовляти,
Його з собою в гори взяти,
Аби в останнє подивитись,
Як сонце має народитись.
І з тим залишитись вмирати,
Щоб шлях останній свій почати,
Аби не мучити близьких,
В цю мить настільки дорогих.
Старий з сльозами: "Добре, йдемо,
Життя своє там поминемо,
Бо я вже жити сам не буду,
З тобою там я вік добуду".
І через день вони зібрались,
В останню подорож подались.
Для рідних хлопець лист залишив,
Писав що любить, та час вийшов.
Просив пробачення за горе,
Яке принесла рідним доля.
Благав його не забувати,
За ним не довго сумувати.
Старий в своєму заповіті,
Лишив, що мав на цьому світі,-
Хлопчини рідним. Аби мали,
Щоб хоч у чомусь радість знали.
А як всі справи закінчили,
Із рюкзаками за пличима,
Вони подалися до гір,
Де безтілесний чекав звір.
Яким же чином добирались?
То не важливо, - гір дістались.
Зціпивши зуби, гору взяли,
Та на вершині ніч застала.
Всю ніч вони проговорили,
З світанком попіл розтрусили,
Один одного обійняли, -
Останній раз - обоє знали.
Хлопчина сів, на руки глянув,-
Як за хворобу він зав'янув!...
Згадав життя, згадав матусю,
Дасть Бог, буде вона бабуся.
Згадав і брата, мрії разом,
Його кумедні перекази.
Подяку мовчки всім сказав,
І час його уже настав...
В його згасаючих очах,
Була свобода, а не страх.
Повіки тихо опустились,
Душа від тіла відділилась...
А сонце вище підіймалось,
Земля від ночі прокидалась.
Могутні гори мов зростали,
Своєю величчю вражали.
Немов скелясті чародії,
Ось-ось дадуть іще надію...
Яка ж пред ним була краса,
Душа ж летіла в небеса...
Відкрились очі, піт холодний,
Живіт турбує, мов голодний,
Дихання сильне, серце скаче,
А хлопець той у ліжку плаче.
Йому всього дванадцять років,
Жахи наснились в сні глибокім.
Прийшов до тями, озирнувся,
Та в ковдру знову загорнувся.
З кімнати поряд храп був чутний,-
Це тата «пісня незабутня».
Мабуть той храп в столиці чути,-
Потужний звук, що не заснути.
А поряд мирно брат сопів,
Та час від часу щось бубнів.
На кухні мама у цей ранок,
Вже готувала їм сніданок...
ID:
902459
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.01.2021 15:52:30
© дата внесення змiн: 25.01.2021 15:54:46
автор: jogasan
Вкажіть причину вашої скарги
|
