Злякалось обличчя чужої образи
занадто німої.
Обличчя похмуре, відбите від вази,
від правди чужої.
Від роду дурного і надто сумного -
нерозуму фрази..
І фрази-зарази
від телепнів роду святого.
Німіло від правди у роті людському,
що жарт силуета усмішку сумному
надав на вуста позавчора і вчора;
сьогодні і завтра розплата сувора.
Не хочеш такого, єднайся із другом,
для тебе він стане по горі супругом.
Коли ти до щастя його заохочеш,
більш друга ніколи собі не захочеш.
Злякалось обличчя бездружнього стану..
Знайшло собі «міс» чи «леді», чи «панну».
Увагу вертило і вмитъ привернуло..
Нечуючи знову відмову почуло.
Заплакали очі як веснами ночі:
незвичні стосунки сказались пророчі.
І знову межа, що була нездоланна:
простою здалася і стала здоланна.
Злякалось обличчя, лишилось без пари:
старіло, темніло як стомлені хмари;
лякалось, скидало красиве волосся;
сивіти, лисіти йому довелося.
Злякалось обличчя на цвинтарі ями
сирої, глухої.
Старими крихкими закрилось руками:
«Залиште в покої».
Слова вилітали нажахано з рота:
«Ховайте в неділю, сьогодні субота.
Хоч дайте ще день»..
тепер бо ж обличчя..
Крім смерті
життя не боїться.
