«Он вони, мовби з пам’яті нашої вилупились,
Мов невпокійні засновники знову краєм пішли:
…………………………………………………….
Кому яке діло до нашого болю?»
(Шеймас Гіні)
Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:
Сонце однооким кульгавим апостолом
Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
Що так довго лежали у торф’яному болоті
Забутих снів їжакових й оленячих.
У цьому місті всі двірники бородаті,
А всі жінки у картатих хустках
І таких же спідницях в клітинку,
Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
Який нині десь під землею глибоко
Коло дольмену – такого ж важкого,
Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
Тойших – чи хтось пам’ятає...
Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
А діти бавляться з дерев’яними крісами
І малюють на стінах шамрок.
У цьому місті журба замість фіранок
На кожному вікні більмами,
На кожному дому мурованому
З каменів, як і ми неотесаних.
Для тої журби човен легкий
Майструю собі, витесую – вишкрябую
З дуба кельтського мертвого
(І де ж ті жолуді… І де свині ті,
Що так ласувати ними жадали…)
А в місті тому постріли
Лунають у кожних спогадах,
У кожній голові сивій
У кожній луні минулого…
Місто, зіткане з суму сірого,
З журби одвічної.
Ховаюсь за твоїми мурами
Перед дорогою нескінченною…
Судячи по фото, а тим паче по розповіді - дійсно місто смутку... Майже як і скрізь на Землі ще багато сірості та горя. Може колись... колись... щось таки зміниться на краще, пане Маклехе, як знати? Цікаво, образно, майстерно написано. Радий зустрічі з Вами.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Шоне, а куди ж подівся Ваш оптимізм, що завжди проглядав навіть крізь усі хмари і примари. Хоча сама назва - Місто Смутку - це вже спротив, бо названий смуток, то вже інший смуток для нескінченної дроги. Поки в спогадах лунають постріли, нічого не зміниться. Зміни почнуться зі зміною спогадів...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Такий я вже сумний поет... Хоча десь в глибині душі оптимізм завжди лишається....
"З журби одвічної"(с) довкола
Та сірих спогадів минулих,
Пройшло життя чиєсь півкола,
А треба й далі якось йти.
Нехай ці сірі будні-злидні,
Але ж вони є доля багатьох людей.
Чи кращого вони не гідні?
Чи не впускають щастя до дверей?
Доріг до міста так багато,
Тож дуже важко вибрати одну.
Ніхто не памятає свята
Й лягає вибір на сумну...
Такий написався відгук після прочитання Вашого вірша, Шоне.
Щасти Вам!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мені здається що смуток міста можна екстраполювати
на всю Зелену Країну Святого Патріка яка хоче той сум втопити у віскі лікері пиві сидрі чи шаленому потині а потім витанцювати смуток рилою джигою чи горнпайпоп
респект містере Маклех
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Можна й так розуміти.... Хоча мені думалось під час написання цього твору про ІРА та оранжистів, про католіків і протестанів і цю вічну війну в Ірландії... Дякую за відгук!
я латентно також про це
з повагою пане Шоне
Ірландія моя любов я багато про неї знаю через есперанто яким захоплювався там є мої друзі та знайомі
одная з героїнь мого незакінченого роману з рибацького містечка на березі Атлантики на заході Poblacht'у
в Україні сьогодні Йорданське Водосвяття
тож ділюся радістю цього свята
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00