Знову я забрів думками
В свою юність, у село,
Щоб пройтись тими стежками,
Де весною все цвіло.
Де ходили ми з тобою,
Наче лебеді, - одні.
Я тримав тебе рукою,
Ти всміхалася мені.
Он і річка невеличка
Й кущ калини на лугу...
Ти вже зараз молодичка,
Й я не парубок стою.
І ми дивимося в далі
Й споминаємо роки.
Відкидаємо печалі,
Що не раз у нас були.
Он і хутір, що під гаєм
Розпростерся за селом.
Не зрівняти з містом, - знаєм,
Та описаний пером.
Тут повітря чисте, чисте, -
Все у зелені, в садах,
А хатки, немов намисто,
Розбігаються в очах.
Думи мої, мої мрії,
Може й справді я дивак,
Що не трачу ще надії
Повернути, хоч би як,
Ні, не в юність, не в минуле,
А побути у селі
І послухати зозулі,
І як трелять солов"ї.
Пройтись стежкою по лузі,
Побувати на Пилі,
Походити по окрузі, -
Так ще хочеться мені.
"То давай збирайсь в дорогу,
Поки сила й воля є," -
Дочка каже й на підмогу
Ще напутствує мене.
"Бери в торбу кусень сала,
Шматок хліба і гайда.
Й не сумуй, що є вже біла
Вся у тебе голова."
Так, - то гордість нам дожити
До тих літ, що в мене є.
Ще й за юністю тужити
І любити все живе.
Пам"ятати де ми були
Й про всіх друзів, про село
І про голоси зозулі
Й про минуле, що пройшло.
Тому, друже, мій козаче,
Не сумуй й не унивай.
Хай душа твоя не плаче, -
Жий, радій, трудись й співай.
ID:
788413
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 21.04.2018 14:54:08
© дата внесення змiн: 21.04.2018 14:54:08
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|
