Зустрів Вітер Квітку прекрасну
І так закохався в красу!
Дарив він їй ніжність і ласку,
Підсушував вранці росу.
Вона йому також любов’ю
Ще більшою відповіла:
Свої аромати чудові
І всі кольори віддала.
Та Вітру здалося замало:
«Всю силу кохання дам їй,
Так хочеться, щоб дарувала
Ще більше любові мені»
Потужним дихнув він коханням…
Не знесла таких почуттів, –
Під натиском сильним зламалась,
Схилилася у забутті.
Попробував Вітер підняти
Стебло, – оживити не зміг…
Знов ніжність почав дарувати,
Та квітку свою не зберіг.
І крикнув у розпачі Вітер:
«Свою я віддав всю любов,
А ти поламалася, Квітко!
Кохання в тобі не було!»
Та Квітка не відповідала,
Зів’яли стебло і слова…
Любові вона не сприймала, –
Давно вже була нежива…
Повинні ми всі пам’ятати –
Не пристрастю сильна Любов,
І трепетно, й ніжно кохати,
Своїх не ламати Квіток.
26.02.2013
Як же ж гарно написали! 
