***************
Знову день, завуалений сірою мрякою неба,
І розбурханий вітер підносить вологе крило...
Ти шматуєш себе між одвічними "хочу" і "треба",
Тільки стежку твою листопадом уже замело.
А живеш - механічно: надвечір приходиш додому,
Добре: справ вистачає у колі щоденнім отім...
Мліє в сірих очах безнадійна, невиправна втома,
Сіра втома-самотність - вина чи безгрішності гріх?
Та яка ж ти самотня? - У тебе велика родина:
Онде діти щебечуть - веселеє птаство твоє.
Ти для них - наче гілка самотньої також калини:
Пригощаєш плодами рясними, що доля дає.
Це чудово, калино: тобі вистачає роботи.
Пригадай свою весну: як вродою пишно цвіла.
Та немає із ким розділити любов і турботи -
Це оте, чого доля ревнива тобі не дала.
Не судилося, отже... Світає на білому світі.
Ти упевнено й гордо підводиш вродливе чоло,
Тобі знову щебечуть і рідні, й неріднії діти...
Знов квітуєш, калино... Не зовсім іще замело.
Дуже гарний вірш! Відчувається тревога,яка залягла далеко
Не хоче покинути, одному не легко...
Все стрічайте сонце і росу ранкову
Потіштесь, радійте написаному слову...
Все буде добре! Нехай щастить!!!