Впаде на плечі ніч осіння,
Сумна та темна…мовчазна…
І стихне вітру голосіння,
І погляд твій мене впізна…
Торкнеться спалахом незримо
І я відчую, як знайде,
Розбурхає так невгасимо,
Те, що давно уже гряде…
Легенько пробіжить по шкірі,
Долоні візьме у полон…
І не залишиться зневірі
На світі місця…тільки сон…
Солодкий сон сплітає руки,
Ми тут, чи нас уже нема?
Важкі гнітючі дні розлуки,
Неначе подихом зима…
Розтали, щезли, розчинились…
У поєднанні – тихий плач…
Душа з тремтіння народилась,
Злетівши високо…пробач…
Пробач мені, запалу миті…
У долі знову крадькома,
Прошу… дощами вже розмиті,
Слова на склі…і я…сама…
18.09.2014.
написати коментар
Слова на склі?..Ти не сама!..
Твоє я загартованеє скло.
За осінню прийде зима -
І на мені різноманітні пА...
Розпише візерунками мороз
Дуже гарний вірш; мабуть, спробую вивчити його колись
i на зображенні - кріпообразна рослина мила
Лина Лу відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І павутиння...на склі... Дякую.Дуже гарний експромт.
Дякую.Дуже гарний експромт.
