Чорні кити викидалися на берег
На площі біля собору святого Юра,
Через роки там зацвів особливо колючий терен,
Заквітчаний чорними нотами з партитури.
І коли на Замковій вітер крутив вітряк,
Той терен проводжає мене за місто,
Бо у житті я – сухопутній моряк,
У човні як в душі – то вогко, то тісно.
У двадцять два я вперше побачив отих китів,
Чорних в смолі із фундаментів святих храмів,
Вони розвертали море, міняли азимут берегів,
Виблискували їх чорні на сонці грані.
Я подивився на них – і мовчки пішов на дно,
Яке ж воно синє, якщо не дивитись ззовні,
Перші чотири хвилини – справді холодно,
А потім бачиш внизу зовсім пустельні штольні.
Я спустився до них, видихнув в руку страх,
Дістав сірники, запалити свої вітрила –
І тут все не те: я чорний великих птах
На хребті у кита, і також в смолі мої крила.
І тільки біля собору побачив я,
Що гігантських китів проводжають такі от птахи,
Сумно кружляючи вдалині ім’ям
За обрій крильми своїх розмахом.
Так в кожного у житті є маленька крилата сила,
Супроводжує мури стін і горді шпилясті вежі.
І коли падаєш ти - вона тільки розводить крила,
І проводжає тебе за нові життєві межі.
