Вивчаю світ. Записую доноси
на гуркіт грому в хмарах дощових.
Іде душа розхристана і боса
з торбинкою цілющої трави.
Для кожної душі свої рецепти,
включаючи дурман і алкоголь.
Від смогу в душах марний труд поета.
В житті глухих мізерна їхня роль.
Все, що було написане донині,
розвіється пилинками сміття.
Але хіба поети в тому винні,
що довгій епітафії людині,
пропащій від інфляції життя,
немає ні початку, ні кінця?
