Я не можу писати прозу.
У ній надто багато змісту
Про забуту давно тривогу,
Про печалі старого міста.
Вона надто багато знає
Про тунелі душі моєї,
Про пісні, що душа співає,
Про дитячі цілунки феї.
Мої болі вона вбирає,
Наче вірш. Але трохи лячно.
Вона надто багато знає,
Хоча теж є багатозначна.
Я писати писала прозу,
Яку полум`я жадібно з`їло.
У часи снігопадів, морозу
Й моє серце ледь не згоріло.
Мені важко від краю до краю.
Я боюся, що втратила зміст.
Я боюся, що я помираю.
Над рікою зламаний міст.
Без натхнення мене немає,
Тільки серце розбито б`ється.
Я в безодню якусь втікаю,
Але вирвусь, бо пісня ллється!
Тихі кроки нашого вальсу,
Вночі небом сипляться зорі.
У житті так багато сонця!
У житті так багато любові!
Я хотіла б писати прозу,
Кожну думку занотувати.
Перейти цю ламку дорогу,
Хай і з болем, але писати...
Та не буду писати прозу.
Вона надто багато знає
Про забуту давню тривогу,
Про той світ, де душа літає.
Вірю в серці завмерли квіти
І веселка, що над рікою.
Колихає у полі віти
Вітер ніжний і він з тобою!
Може страх мій розвіє часом
І тоді я напишу книгу,
Як з тобою були ми разом
І що було в лиху годину.
