Завжди натхнення за вікном, тиснене обрієм на скронях,
І перев’язане бинтом, щоб не кровило згустком слів.
І вабить нас вогкий перон, коли тікаєм від агоній,
Щоб загорнутися в клубок, в купе розтоптаних надій.
Ступіть на нас, мов ми бичок, і ми ще тліємо до болю,
Це ж все як треба – розтопчи, а то, либонь, вагон згорить.
Та хто б це знав, чи є в нас шал, щоб жити пристрасно і вволю,
І чи ми можемо хоч щось у цьому світі запалить?
Та що там буде? Будні, будні. – Збудіть мене, коли світає…
Бо ви ж казали – зранку світ цей без фальші вдаваних прикрас
Та тільки в снах реальність спить, а на яву, все позіхає,
Я потягнусь на блідість дня, й просплю до півдня в сотий раз.
Завжди натхнення за вікном, і завжди дірка у кишені
Крізь неї видно, що нема де приховати свій сарказм
Але ж куди із ним іти, в які дивитись голі стелі,
Коли немає вулиць тут, без пафосу шляхетних назв?
Немає чистих ранків в нас. Всюди недопалки стоптали
І вже, мабуть, нема надій, щоб хтось весь бруд цей запалив.
Чому ж, як смута уляглась, й від нас нічого не чекали,
Ми перев’язані бинтом… Щоб не кровили згустком слів?
ID:
297593
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.12.2011 16:36:11
© дата внесення змiн: 03.12.2011 16:36:11
автор: NNNP
Вкажіть причину вашої скарги
|
