Мабуть і справді час лікує, стерає постаті святі.
І в тихій часу заметілі ми вже становимось не ті.
Ми не кохаєм як кохали, ми не страждаєм. А проте,
Мабуть буває десь у серці, щось затріпоче, заживе.
І вмить зтеряється та брама, що заховала почуття.
І як колись я проживаю всі ті минулі відчуття:
Ось я в осінній німій тиші разом з тобою лише йду,
А ось ми разом зустрічаєм нашу святу й вічну весну.
А далі знов душа тріпоче, я погляд твій в очах держу,
Й говориш ти мені так тихо: «Життя з тобою проживу!»
Та час мина, і все проходить…Вже інші люди у житті,
А ми з тобою, то лиш спогад у тихій часу самоті.
Я згадую тебе не часто, та інколи твої листи
З’являються в почтовій скриньці і лиш два слова: »Потрібна ти»
А в відповідь тобі пишу я , що час лікує, та сама,
У це я вірю через слово, та що ж поробиш – це життя.
Мабуть і справді час лікує, стирає постаті святі,
І через рік (а то і менше) уже ми інші, вже не ті.
