Постаріти за рік,
ледь не вдвічі, насправді можливо,
Дожимаючи нутрощі
у переброжений сік
Після сутінків щастя
і сподівання на диво...
Надто пусто,
надто безвітряний рік...
Видихати бажання
в повітря ракетних прильотів
Через млу божевіль
нетверезих чужих заборон,
Через сотні забутих
сталевих розкопаних дотів,
Що служили для прихистку
зляканих ранком ворон...
Проживаючи дні
без бурління у клапанах серця,
Без пітьми серед складок
сплетених спомином душ,
Десь під вечір, на березі
скутого снігом озерця,
Ти стискаєш у мить
всю величність омріяних суш,
Де ти ще не бував,
де тобі не бувати ніколи,
Тих людей, що в землі,
тих людей, що пройшли по краям,
Тих світів і часів,
де в столицях палають престоли,
І метал гільйотин
йде по надто сміливим життям...
Те озерце бурлить
і фарбується в брудно-червоний,
В відображенні очі
сотень перерваних Я...
Світ з'являється в гулі
копит диких вогняних коней...
Рік стихає. Йде сніг.
Засинає замерзла земля...
