Моя пам’ять — сховище звуків і дотиків.
Я знаю, як пахне осінь, як фонтанує радість,
як мікрони ржі осідають у моєму серці,
коли в гості забігає відчай.
Люди — вони як мільйони дверей у незбагненні світи.
Та ручок дверних на всіх не вистачило.
Щодня мене торкаються: люди-сейфи, люди-храми,
люди-урни з прахом, люди-зруйновані будівлі,
люди-бункери, люди-зорі і люди-сади...
І одного разу прийде Вона —
та, що має ключі від усіх сердець,
ручки від усіх дверей,
тіні від усіх спогадів
і букви від усіх слів.
Не матиме лише єдиного — жалю.
І коли зачиняться за нею ці двері —
згасне найтонша щілина світла під моїм одвірком.
Та доки Її рука не торкнулась мене —
я чекатиму знайомих і незнайомих кроків,
сподіватимусь на шурхотіння котячих лапок,
віритиму доторку собачого носа
й подиху весняного дня.
Моя пам’ять — сховище звуків і дотиків;
моє серце переповнене, нутрощі стерлися й постаріли…
Доки не прийде Вона — складаю пісні
про силіконове мастило, WD-40 і машинне масло.
Послухайте мою пісню!
З найкращими побажаннями —
Ваша Дверна Ручка.
