Ще й досі лунають уривки мелодій
В яких ми ніколи не вміли брехати.
Я вкотре застиг і вагаюсь на вході
У небо, яке я не зміг покохати.
Твори мене з праху. Твори мене з глини.
Та тільки навчи без сумлінь віддавати
Майбутнє, минуле, останню хвилину.
І небо, яке я не зміг покохати.
А хвилі морські щохвилини сміліше.
Не варто палаци з піску будувати.
Як завжди бракує світанку і тиші.
І неба, яке я не зміг покохати.
Не встигли схопитись - життя промайнуло.
І кажеш, як є, хоч бажання збрехати.
Дві тисячі років…Та ти не забула
Про небо, яке не змогла покохати.
І зірка тріпоче в байдужості клітки.
Проте її сяйво не втримають грати.
Дивись, як ми точно залишили мітки
У небі, яке не змогли покохати.
Надай мені сили. Надай мені волі,
Щоб знову мости між людьми будувати.
Взамін я віддам і ключі, і паролі
Від неба, яке я не зміг покохати.
Всі відьми на дибі, а звіри в загоні.
Лишилось одне - дочекатися дати.
Але тріпотять і німіють долоні,
Тримаючи небо, що хоче кохати.
Ти кажеш, що знаєш дорогу до раю?
Пішли, тут, напевне, нема що втрачати.
Іще один крок - і я бачу - злітаю
У небо, яке я не зміг покохати.
Все як споконвічно: ось - янгол праворуч,
На лівому - той, хто навчив нас брехати.
Але пам’ятай - я завжди буду поруч,
Як небо, яке я не зміг покохати.
