|
КОТИСЬКО ВЕЛИКИЙ
Ч 1 Навтіки – через Ліс
«Чим далі - то й до ліса ближче, а там – порятунок!» - так міркував кіт Васько, що прожогом втікав від зграї сільських розбишак, - десятка хлопчаків, які, з’єднавши кільканадцять санчат між собою, раптом вирішили наздогнати потрапившого їм на очі котиська.
Василько був нічий кіт. Тож за нього нема кому ані заплакати, ані заступитися й дурнуваті хлопці могли навіть нашкодити котові добре – отими великими санчатами, що з гуркотом й галасом, мчали, з вітром на перейми, з самої гори.
Одначе, кіт встиг майнути в бік й через невеликі луки почимчикував до найближчого ліска, який не дуже любили місцеві жителі. Бо ж погана слава про нього ходила між люди! Казали, між іншим, що там живуть відьми та якісь шкодні чарівники.
«Та... – міркував Васько - що є гіршим за хлопчаків-розбишак, які тебе наздоженуть та ще й спину натовчуть!
А можуть ще й здалеку кинути сніжку у саме вухо, - так колися сталося у Васька за молоду. Ой як боліло вухо потім! Якби ж хто знав з тих злих хлопчиків!»
Кіт, згадавши ту неприємну подію, почесав вухо й дуже засмутився.
Та… що тривало сумувати над минулим? Мав біти далі!
«Ой, як вернуся вже я у село – одразу ж помандрую до отої пикатої тітки Варвари, що бабця найстаршого й найвигадливішого хлопця з ватаги! То й усі глеки їй розгепаю, - ті що висять на перелазі! Аби ж баба подумала що то її онук вчинив так й добряче відшмагала його» – міркував з хитрою усмішкою Котисько, швидко заглиблюючись у густий ліс.
Але тут смугастого вусаня - стріла справжня біда: Василько так поспішав заховатися у лісовій хащі, що й незчувся як заблукав у її неходженому царстві.
Хлопці ж і не збиралися доганяти котиська –зупинили сани, трохи постояли біля краєчку ліса та й пішли собі знову на гірку, розважатися. Жоден з них не мав бажання наздоганяти отим містичним лісом-«Довжиком» якогось дурнуватого кота.
А воно вже й на вечерю холодне сонечко повернуло. І в лісі швидко стало майже зовсім темно: важкі тіні від засніжених ялинок, мов відбитки кроків страхітливих велетнів-чаклунів, падали на чарівно сяючий під променями місяця, сніг.
Врешті Василько добре змерз, намагаючись знайти хоч якусь стежину додому з цього лісового королівства. Одначе, ніде навіть лишеної кошачими лапами доріжки, не виднілося.
Помалу в лісі заходилася до танку хурделиця й коту раптом стало лячно від тої думки, що він вже ніколи не вернеться у своє село, де так добре бува заснути на горищі, біля теплої пічної труби, де можна вхопити краєчок ковбаски у бабці Марисі чи то у баби Варвари - молока тільки зібраного попити, прямо з глечика.
А як гарно коли тебе нагодує бубликом ота дівчинка! Васько раптом з щемом у серці згадав свою маленьку подругу.
Єдину Добру душу на ціле село, що так його любила, - Марусю!
Вона була ще дуже мала віком, але кожного разу щось приносила котові, який у вечорі вертався спочивати на горище, до її батьків.
От би ця дівчинка була нині дорослою! То вона б його врятувала! – мрійливо подумав котик і зовсім засумував, міркуючи що зараз Марійка його марно зве, стоячи там, біля теплої хати.
Ще більш потемніло у лісі й котисько врешті злякався не на життя. Так йому стало сумно й холодно враз, що він аж заплакав. Хоча, треба зазначити наперед, що котики багато не плачуть, тож лише одна сльозина впала з зелених очей Васька на зірковий сніг. І одразу ж замерзла , перетворившись у сяючу крижану перлину.
Та перлина так гаряче блищала під променями Місяця, що Василькові аж здалося що то цукерка.
І він вхопив сльозину зубами, - бо ж дужо їсти хотілося!
Вхопив і відчув що вона солона. Аж чхнув від несподіванки. Сльозина випала з зубів та й пострибала десь під віта ялиночки та дзвінко там вдарилася об щось, що металево задзвеніло.
Кіт дещо здивувався тому що під ялиночкою може щось ховалося дзвінке й одразу обережно почимчикував під колючі віта.
Й знову здивувався – там, під самим стовбуром дерева ближчали дерев’яні дверцята, добре оббиті металевим різьбленням!
«Звідки ці двері серед самого лісу?» - Запитував себе кіт і взявся лапою за ручку. Дверцята рипнули та не прочинилися. «Замкнені!»-нявкнув Васько розчаровано, стурбовано додав: - А як би було добре хоч десь знайти притулок від хурделиці!
- А Ви штовхніть двері від себе ! – почувся лагідний мелодійний голос звідкись з – під вершечка ялиночки.
- Отакої! І хто ж це там озвався? – звернувся кіт до таємничої істоти з добрим та дзвінким голосом.
Але в мережеві ялинкових віт, щедро вкритих сніговими шатами, - важко було когось вгледіти.
От і голос змовк. І у лісі запанувала майже цілковита тиша.
Та Васько не довго прислухався й сміливо штовхнув двері усереднену.
Треба зазначити, що двері були невеликі висотою - лише трохи більші за зріст котика. Та й то, якби він всівся на задні лапи та гордовито підняв голову, - не пропустили б його у хатинку. Бо ж видалися б тоді достатньо низенькі. Одначе, навшпиньки, Василько зміг швидко зайти у будиночок. А це дійсно була цілковита лісова маленька хатка під самим деревом!
Хоча, ні… Вона всередині була навіть достатньо великою для кота! Кімната була широкою і високою, мов вона дахом прямувала у сам стовбур дерева! Тож котику зручно було випростуватись і сісти біля невеличкої пічки, що яскраво сяяла серед гостинної. В хатині було тепло, на невеличкому ліжечку лежала вишита ковдра і, прикрившись нею, врешті, Васько солодко заснув.
Коли ж він прокинувся, десь за годину-другу, – то побачив зі здивуванням що поруч лежить маленький пиріжок і два горішки, обережно замотані якоюсь блискучою тканиною.
Ч 2 Чарівна хатинка та її дивацька господарка
Василько не став довго розмірковувати та й одним махом ум’яв отой пиріжок. А горішки сховав у сумочку, яку колися подарувала йому Марійка. Він не їв горіхи, одначе вирішив, що відмовлятися від частування не варто та й якогось ж гостинця треба й дівчинці принести з Чарівного ліса!
А поки кіт їв, вхідні двері обережно прочинилися й з-поза них з’явилася господарка хатки – пані Мишка.
Вона була вся сіренька але добре притрушена снігом, мала на собі невеличкий кожушок і під ним -вишивану сорочку, знизу ж, з-під плямистої спідниці кумедно визирали пасматі в’язані штанці, що взуті були у чималі чобоття, зшиті з пожовклого листячка. Мишка дуже обережно зайшла у хатинку, бо ж знала наперед, які бувають небезпечні котиськи.
Тож, зайшовши у кімнату, певно вирішила, «якщо прийдеться тікати, двері назовні не зачиняти!»
- Доброго вечора, Бачу Ви вже поїли та й солодко виспалися, пане добродію – мовила досить лагідно Мишка, витираючи лапки від снігу й ціпко тримаючи за спиною важкого рогача. – То може б і додому вже почимчикували б?
- Так, Щиро дякую, пані Мишко., вибачте вже й не знаю як Вас на імення, але Ваша хатина та й отой пиріжок – вони мене врятували. Аби не Ви та не Ваша гостинність, то й не було б певно мене вже на цьому Світі – ввічливо мовив Котисько і ковтнув сльозину, схилившись у низькому поклоні господарці.
-
Бо ж треба сказати, що він був дуже добре вихованим, бо ж народився й виріс у коморі місцевого церковного писаря, - тож, завжди, коли це було треба, вмів підібрати гарні слова - та лише до добрих друзів!
Шкода, однак, що тих друзів стрічалося так мало на житті.
Мишей же Васько зовсім не їв. Бо не вважав за потребу їсти тих, хто як і він,- поневірялися та мешкав на горищі чи то у коморі ховався.
- І радий би піти, але нині вже - поночі, а я не знаю як вийти звідси до села, звідки прийшов. – пояснив котик і додав:. – І ще, хочу Вас пані завірити, що я Мишок не їм. Кажу правду. Навіть коли дуже голодний бував, то не мав навіть такої думки. Бо ж це великий гріх!
-
На ці слова вусата господарка хитро всміхнулася і, поставивши до ніг рогача, всілася біля печі, трохи далі від котиська.
В хатинці на якусь хвилину запанувала легка тиша. Лише вогонь весело потріскував у печі та за віконечком співала завірюха.
Та минула якась хвилинка й у маленькому віконці хатинки, що було під ялиночкою, видко стало якусь кудлату рудоволосу та ще й дуже довгоносу підлу пику!
То був хитрий Лис!
І цей рудий розбишака нахабно, великим примруженим оком, у вікно вдивлялася … «хто ж то там у тій хатинці є… »- міркував та й носом обнюхував ручку дверцят. А Мишка ж двері не зачинила!!! Ой Біда буде!
Ч 3 Як Лисові «на горіхи» дісталося
Від побаченої лисячої пики у Котиська хвіст став дибки. Васько бо, хоч і жив у селі поруч лісу, та близько таку руду істоту - не видів ніколи!
А тут ще й ніч темна надворі, тож той, хто у вікно вдивлявся –здавався котові якимось майже чудовиськом…до того ж гострі, хитрі очі лиса світилися недобрим. Таким недобрим, що аж кортіло їм солі кинути!
Кіт спершу злякався, але одразу ж себе опанував й витяг кігті-шаблі та й підбіг швидко до дверей, намагаючись їх зачинити. Мишка ж перелякано запища і заховалася за пічкою, вронивши по дорозі рогатину.
Двері ж, як не підпирав спиною Кіт, - не зачинялися. Снігу бо намело! Отакої! Не можна закрити дверцята - сніг заважає! А ще й Лис вже суне носа у кімнату!
Що його робити?
Васько жахливо загарчав. Він бо чув раніш що так завш гарчить пес Рябко, як у нього хтось кістку хоче поцупити.
Звичайно у кота не дуже виходить ричати по- псячому, але, якщо добре намагатися та й ще з переляку - то завжди досягнеш мети!
Тож ричання кота стало справжньою несподіванкою для Лиса.
З переляку рудий бандюга аж закляк біля дверей!
Васько ж часу не гаяв – і вчепивсь шаблями-кігтями у лисячу лапу, що ще тримала двері. Не розуміючи який то звір таке виробля, до біса наляканий, Лис одразу ж відстрибнув від дверей та й важко гепнувся головою об ялинкові віта.
На додачу, з самого верху ялинки хтось дзвінко й демонічно зареготав й разом струсив цілу купу снігової лавини на лисячу спину й голову.
Ледве виліз Лис тої ночі з-під снігової кучі й одразу ж «світ за очі» - прожогом помчав від «зачарованої хатинки».
Біг і кляв той час і той шлях, яким надумав зайти у цю страхітливу частину лісу. Біг і врешті перечепився й впав у якусь яругу. Та все ж щасливий був тим, що «живий лишився й втік від отого «чудовиська, за дверима».
Василько ж обережно визирнув з-за дверей й наздогін Лисові, як міг, - ще раз сильно заричав.
А потім муркнув щось веселеньке собі під ніс та й з вдячністю подивився на верхівку ялинки, де досі ховався той, що та вчасно прийшов на допомогу а нині - щось наспівувало, тонким, дзвінким голосом.
- Ти хто? Озвися!- запитав Кіт
- - Я Вивірка чи то білка... Але якщо я зізналася «хто я є..», то це не означає що ми з тобою одразу стали друзі, бо ти ж мене не наздоженеш – додала з сміхом лісова жартівниця. Й за хвилину зістрибнула на вітку, що висіла майже біля самого обличчя котиська.
- А от і наздожену! – заперечив Василько. Але не зараз. – Й кіт надув поважно губи, потім додав з повагою:
- - Бо спершу я дякую за те що прийшла на допомогу. Вдячний тобі й за підказку з дверима… А то б я не зайшов і в хатинку. – додав, і простягнув білці горішки, якими його самого пригостили.
- - О… ні. Ні!. Це ж я тобі подарувала, дароване – не вертають! Давні ми сестри з мишкою. Тож, я й вирішила тебе, котиську, пригостити горішками, а Мишка - пиріжком. Чим хто мав. Та більше тобі нічого не дам! – всміхнулася Білочка й, кумедно показавши язика Котові, пострибала у свою хатинку, що була на дереві.А зверху дзвінко заверещала: -Дожени… Не наздоженеш!
Кіт вже відгріб сніг від дверей. Однак, почувши заклик Вивірки – мало не стрибнув на ялинку, бо ж дуже білка запальна була й навіть котові схотілося бігти за нею, стрибати як вона, мов вітер, - з віт на віти ялинові, з віт на віти.. Струшувати сніг на голови лисів і нерозважливо стрибати знову між вітами.
Яке то добре, веселе життя! –трохи позаздрив кіт.
Але… раптом Василько передумав бігти за Білкою, бо згадав що «час прийшов» вертати у хатину і, помахавши Білці лапкою, - міцно зачинив за собою дверцята та ще й зсередини засув закрив.
Тепер можна було заспокоїтися: Лис вже не зайде! Хоча, після того як він злякався, - навряд чи у «Рудого злодія» буде бажання найближчим часом зайти у гості! Так міркував кіт, видивляючись по кімнаті, де ж ділася Мишка .
А вона і не ділася нікуди! Вона так налякалася, що заховалася за пічкою але, певно, побачивши що біда відступила – тут же спокійно і заснула, вхопивши наперед собі під щічку єдине власне багатство - краєчок сиру.
-Яка кумедна! – всміхаючись промовив Котисько, лагідно дивлячись на Мишку, що солоденько спала й сам скрутився поруч пічки у бублика та й задрімав.
Міцно заснула у дуплі ялинкового дерева й пухнаста Вивериця. Їй снилося багато горішків і кіт Васько, який за нею стрибає між дерев.
А Лису цю ніч нічого не снилося. Він бо - до самого ранку вибирався з яру! А коли й дістався своєї нори, - то впав на лежанці мов мертвий та весь час скиглив й дослухався …чи щось не ричить поруч.
Як на біду, у лісі мела хурделиця, вив вітер й дерева жахливо розгойдувалися й, здавалося, - дійсно ніби ричали.
Лисові напівсоння ввижалося, що то вже "по його душу" лісом чигає ...оте гостре на кігті чудовисько, що мешкає за дверима Зачаклованої хатини…
Ан. Бук- Стефко. Далі – буде!
ID:
1054970
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.01.2026 21:40:17
© дата внесення змiн: 09.01.2026 22:03:01
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
