А вона все сиділа і плакала,
Просто неба у во́гкій кофтині,
А сльоза все стікала і капала,
Розчиняясь в гіркому полині.
Мов та осінь, в калюжах спрозо́ріла,
Зачинивши серце за ґратами,
Від пекельного полум’я зго́ріла,
Та розвіяна вітром і птахами.
І весна її в стежках загубилася,
Чи вже ніч, чи ще день - мрії ла́тані,
Очі-море в безодні збарві́лися,
Пам’ять грає в самотньому на́паді.
Знай, серце б’ється, душа де дихає
Й медом ла́щиться сонце з крилами.
І той, хто Справжній, лиш той втри́має,
І поділиться своїми силами.
12.09.2025
