Навіяло вітром прекрасну дівчи́ну -
Рідну, близьку́, ясну́, -
Що мала жагу до життя безпричинну;
Вроду, мов неземну.
В дівчи́ни тієї кипіло волосся
Чорним нутром смоли,
Вуста медоносили й з літа по осінь
Айстри в очах цвіли.
Навіяло й знесло за обрій крисатий,
Ніби дим або прах.
І все, що мені залиши́лось, - шукати
Образ її в вітрах.
...Неодмінно знайдете 
