Якось мені наснилось.
Проганяла цей сон пір'їною, типу геть, а сама мріяла бути в ньому і бути...
Ти чекав мене на вокзалі з пиріжками, а ці пиріжки це вже як антураж до кожного сновидіння про нас.
А ще декорації з вокзалів.
Раніше я їх не розуміла, а тепер хочеться сказати: "Вибачте, дорогі вокзали!"
І ми ходимо нашими снами як сновиди з плоті і крові - в рудих курточках, або спітнілі після дороги в липких футболках, коли літо.
Ми там давно вже проживаємо і не думаємо пересилитися звідти в реальність.
Одна нога завжди в сні як ото язик у кота в сметані, якщо він вже її спробував і знає, де вона стоїть.
А я ж теж знаю, де ти стоїш.
Зазвичай, зовсім не там, де я.
Ти стоїш поза моєю реальністю.
Або лежиш.
Але звідкілясь я знаю як саме ти лежиш, ба більше - я знаю про тебе все.
Як позіхаєш, перед тим як заснути, чухаєш голову, коли щось захоплено розповідаєш, не віриш, що зараз ось знов розчинишся в мені, розчиняючи мене.... Знаю навіть, що мені треба зробити, щоб ти сказав, що я диво - а саме не робити чогось особливого, а просто те, що сама хочу робити, коли ти поряд.
Лишивши вокзал ми спускались у підземелля метро і я хотіла нікого не помічати, але ми опинились як за склом кунсткамери, де всі погляди були направлені на нас.
Щось видавало нас.
Можливо твоя загребучість мене в обійми чи мій погляд, коли очі сяяли як сонце від того, що ти тримаєш мою руку. Ми виділялись в цьому вагоні (постійно щось про "людей напхалось як сільодки у відро" в голові дзвенить, Кузьма, це поцілунок тобі, Людино!) як дві пташки серед безликих прищіпок на мотузці, ніби тільки ми там дихали, а всі застигли (хоча маю зізнатися, що коли ти поряд, то я часто забуваю дихати).
Потім було нічне місто, сяючі очі його вогнів і відчутне дихання весни, що наближається. Прохолода повітря, тепло твого подиху, невидимі натовпи та лабіринти вуличок на яких любили як ми зараз.
Але вони це робили в реальності, а наша реальність закрита від нас на ключик богами раціональності та врівноваженості. А тим, хто любить неврівноважено та ірраціонально ключі видавати зась.
Але вони це робили в реальності, а наша реальність закрита від нас на ключик богами раціональності та врівноваженості
- знаєте, Клер, читав ваші рядки і наче брів собі по кісточки в морі теплим червневим днем, розглядаючи заколисуючий танець хвиль Малійської затоки і морського піску... аж раптом (саме на цій фразі) мене пробило вістря стріли перського лучника, бо виявилось, що вирішив прогулятись не просто лінивим напів сонним морським узбережжям, а пройтись в декількох сотнях метрів від епіцентру Битви при Фермопілах, безрозсудно залишивши свої гоплон, спис і скифос (яка ганьба для синів Спарти!) в таборі
Так, це справді ганьба)!
Дорогий сину Спарти, мушу сказати, що для того, щоб осягнути зміст написаного Вами коментаря - я загуглила з нього два слова і прочитала про битву при Фермопілах)
І думаю, що мені все ж вдалося осягнути всю тонкість цього відгуку.
Він може існувати як окремий твір.
Дякую Вам за увагу
