Батьківщина моя - мальовничі села й великі міста.
Це безмежні колосисті поля, вишневі пахучі сади,
Повноводні ріки, синьоокі озера. Все неспроста...
Різнобарвні луки, затишні гаї і закличне: "Прийди".
Україна завжди була багатим, ласим, добрим шматком.
Обікрали країну гендлярі, продали віру свою.
Рік двадцятий минув в темряві і в безодні. Хаос - кругом.
Честь і совість згасли негадано у керівному строю...
Охолола влада до історії, кинула під ноги.
Можете глумитись, реготать, все Іудам дали топтать.
Ми на власні не поклалися чомусь надійні дороги.
Розгубили друзів, де шукать? Що знов до янків завітать?
Незалежні ми! Де ж правда, де? Скільки народ чекав на це.
А у нас далеко все не благополучно і не в користь.
Серед розвинутих держав, України відсутне лице.
Тягнуться дні за днями, роки за роками повні докору...
Недарма кажуть, що надія вмирає останньою. То ж сподіваємось на краще. 
