Розпустила осінь коси,
Розстелила по траві,
Хоч мочили її роси,
Трави чахнуть і сухі.
Побіліла й наша мати,
Ручки стали, як земля,
На лиці, та що й казати,
Видно років борозна.
Але очі, як зіниці,
Чисті, світяться завжди,
А думки, немов з криниці,
Мудрі мамині – бери.
Бо вона для нас є мати,
Цілий вік для нас горить,
Хоче завжди вберігати
І на зов наш полетить.
Хоч і втома кості ломить,
Осінь холод вже несе,
Серце в матері промовить
І в біді тебе спасе.
