|
Солодко-медвяний лотос хто з нас куштував, той миттєво
Все позабувши, утратив бажання назад повернутись…
Гомер
«Сміліше – вигукнув, вказав туди,
де чулось, як прибій об рифи бився –
спасе від рифів нас приплив води!»
Так екіпаж щасливо опинився
на березі, де вечір оселився;
завжди був повний місяць угорі
і вітерець легенький ледь точився
і водоспад вечірньої зорі
застиг веселкою в стрімкому кришталі̀.
Земля струмків! Одні спадали вниз
дзвінких крапѐль мереживом прозорим,
а інші через кам’яний карниз
перелітали шумно і з напором;
ріка блискучим пролягла узором;
частина неба в сховок віддана̀
засніженим і недосяжним горам;
за ними – захід сонця; та сосна
на скелі бризками роси зволожена.
Чаруючий захі̀д – не погасав
на заході багрянець; поміж гори –
де тільки в далі погляд досягав –
долини за долинами просторі,
і пальми і озера неозорі –
здалося, все завмерло в цій землі!
Поблідлі, із відчуженням у зо̀рі
з’явились Лотофаги, мов з імли
задумливо-сумні, якби зі сну були.
І лотоси вони несли в руках –
підступні квіти схованої сили:
хто з моряків їх спробував на смак,
ті марили, десь мрії їх носили
і вже нічого в світі не хотіли;
коли про щось запитував їх друг,
то голоси лунали, як з могили;
нічого їх не вабило навкруг
і музикою був їм власний серця стук.
Повільно кожний на пісок сідав
від сонця й місяця посередѝні
і рідну батьківщину уявляв,
своїх дітей, дружину, та віднині
пливти боявся по морській пучині,
долаючи шторми веслом своїм;
він щось розповідав про свого сина…
Та з лісу чулася луна: «Твій дім
десь там далеко за морями… і Бог з ним.»
1
Є музика, чий подих легко опадає,
ніжніше пе́люстків зів'ялих квіт,
ніжніше ніж роса, коли вона лягає
в сльозах на кам'яний бески́д.
Ніжніше променів далекої зірниці,
коли за морем шабаш блискавиць;
ніжніше вій, що в пестощах зіниці
голублять коли скочуються ниць;
є музика, чий подих легкий, мов дрімота,
що лине з неба в тихий час,
є постіль мохова, де міцно спить турбота
і де боги не будять нас;
над річкою від верб плакучі арки
лілеї заховали в тишину,
а з берега воді вклонились маки
в обіймах лагідного сну.
2
Чому душа не втомиться боліти
в обіймах туги болісних
тоді, як забуття – дарунок всім на світі
і спокій – дар для всіх?
Навіщо тільки ми пливе́мо в горя хвилях ,
хоч кожен з нас – всього вінець,
з пітьми в пітьму даремні у зусиллях
напружених своїх сердець.
І вічно, назавжди́ тріпочуть наші крила
в поневіряннях без кінця,
і духу легких снів торкнутися несила
блідого від зусиль лиця?
І чутні ледь слова чужого заповіту:
«Лиш спокій всьо́му суть».
Навіщо тоді ми в скитаннях без привіту,
ми, хто вінці несуть?
3
У хащах лісових вітрець на гілку дмухав,
на світ з'явися з бруньки лист,
а вітер лагідно його понюхав,
полинув, запашний кудись.
Листок палатиме від сонця в позолоті,
під місяцем засріблиться в росі,
пожовкне і впаде, не знаючи турботи,
і спатиме, як ми спимо усі.
Ген там в любові від тепла та світла
росте медо́вий, аж сочиться, плід,
дозріє і в вкінці розмореного літа
впаде покірно до землі.
Всьому́ є міра днів; народжена весною
росте тендітна квітка запашна;
як в'яне, як цвіте – з землею всеблагою
не розлучається вона.
4
Ворожий небокрай, холодний, невеселий
накрив похмурі хвиль ряди
і смерть всьому межа, ми йдемо по пустелі,
в турботах стомлені завжди.
Що тут триватиме? Вже за хвилинку,
замовкнуть стулені вуста.
Залиште нас одних у тиші відпочинку,
земля навколо нас пуста.
Позбавлені всього. Нічого нам не треба.
Все потонуло в мороці колись.
Залиште нас одних. Нехай засвідчить небо,
нам все одно, за що б ми не взялись.
Навіщо прагнути злітати безкінечно
на гребні хвилі до зірок?
Все дихає, щоб жити врешті-решт безпечно
і помирає у свій строк.
Все опада, майнувши тінню мрій безсильно,
прибоєм легким в ніч ясну.
Тож дайте спокій сонний, чи могильний
для смерті, чи для сну.
5
У стуленні повік приємно чути шепіт
ледь чутного струмка.
У вічному півсні розпізнавати лепет
буття у ненароджених віках.
І марити, в дрімоті зранку на світанні
про світло, що долає тьму,
бурштинове, таке прекрасне, бо останнє,
що снилося колись, багато літ тому.
Віддавшись лагідній солодкій небезпеці
повільно смакувати Лотос день за днем,
спостерігати море, що на спеці
у піняві виблискує вогнем.
Взнавати пам'яттю давно забуті лиця,
як сон, як образ неживий,
навік бліді, затерті, як гробниця
напівзаросла у траві.
6
Нам спогад дорогий про близьких та дружину,
про їхню ласку та любов;
та змінюється все, наш дім на батьківщині
під землю вже давно пішов.
Там є нащадки, наші білі очі
їх налякали б, розтривожили б усіх,
ми, мов ті привиди, були б їм неохочі
серед бенкетів, де лунає сміх.
Чи пам'ять, все ж таки про нас живе в народі,
і вся Троянська та війна,
всі справи голосні і подвиги, рапсодій
про нас далека старина?
Наступних безліч смут, були у них , та тільки
забуті ми в імлі віків,
нехай вже буде так, їм будуть пільги
в завжди вимогливих богів.
Напевно свою долю проклинати
страшніше нової війни –
до старості безсило працювати
в обіймах сивини.
Тортури у житті судились безпорадним,
на них життєвий крах
чекає там, куди не гадано не ждано ,
веде Чумацький шлях.
7
Та тут, де амарант і молі пишним цвітом
розквітли запашним живим кільцем,
де небо дихає нам свіжості привітом
та віє легким вітерцем,
де краплями потік наспівом колисковим
дзвенить, немов наяди спів,
так солодко в житті засвідчити, що знову
від захвату бракує слів.
Чарівні голоси, все кличуть нас до місця,
де скеля скелі шле привіт завжди,
де, наче в ній смарагд, виблискує водиця,
де горнеться акант зелений до води,
як солодко дрімати в тіні під сосною
і бачити як моря глибина
тече за небокрай туману пеленою
та грає світлом бурштина.
8
Тут Лотос ледь тремтить в заплавах на болоті
виблискує між каменів слизьких
і вітер цілий день в полоні у дрімоти
співає все ніжніше і затих.
Западини печер та затишні долини
осипав золотий пилок.
Ми довго плавали крізь хвиль пучини,
нас прямував на дно безжальний рок.
Ми на собі відчули небезпеку,
коли з під хвиль з'являлися на світ
чудовиська, зринали, наче з пекла,
трощили весла та бушприт.
Клянемось, друзі, кинувши тривоги,
лишитись тут, у чарівній імлі
у спокої на пагорбах, як боги,
забути все, що сталось на землі.
Десь в далечі під нами свищуть стріли,
та перед нами золотий нектар,
скуштуємо його, щасливці Сцилли,
поринемо в оманливість примар.
З висот поглянемо на потрясіння,
на натовпи в нещадній боротьбі,
на втрачені майбутні покоління,
на руки підняті в мольбі.
В одних людських піснях звучить надія й туга,
у інших – радості канон,
та кожна з них олжа, омана та облуда,
життя, на справді, тільки сон.
Людьми оспівані, всевладні споглядають,
як рідні б'ються на землі,
як вбогий урожай з полів збирають
і потім покидають нас в імлі.
Одні в переказах, відчути жар священний,
до пекла всі спускаються підряд,
для інших шлях в Елізіум блаженний
і там біля богів щасливі сплять.
Тож краще марити на снах на цьому узбережжі
ніж знову нам пливти на грізний герць;
вже не лякають нас моря безмежні
і мандрам нашим вже настав кінець.
12.06.2020р.
* Вірш пов‘язаний з сюжетом «Одіссеї» (IX, 82–102).
ID:
879281
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.06.2020 07:24:23
© дата внесення змiн: 12.06.2020 10:59:34
автор: Анатолій Костенюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
